На днях познайомилася із панею Марією – розумною, красивою, діловою українкою із Західних земель. В Америці- 8 літ разом з родиною. За цей час тут добре стали на ноги, за зароблене разом з чоловіком нелегкою працею відремонтували хату вдома, тобто, в Україні.
Одна донька навчається в американському коледжі, старша Америку не сприйняла, вона вдома. Типовий приклад ситуації працелюбних “наших”. В тому числі неоднозначне сприйняття цього побережжя членами однієї і тієї ж родини. “А як проводите вільний час, в який куточок українського Нью-Йорку любите заглядати?– запитую. Відповідь здивувала, якщо не ошелешила. Її суть: в ніякі українські центри вони не ходять, нема цікавих людей з давно прибулих земляків, нема про що з ними говорити... “Люблю просто походити по Мангетену, попити каву”.

Два крила одної творчості
При цих словах в мене тут же перед очима постав дивоцвіт одного приватного українського музею при церкві святого Юра, що на Сьомій вулиці Мангетену, Нью-Йорк, який відвідала нещодавно і від якого в захопленні. Як відомо, це район української дільниці, де відбуваються щорічні фестивалі української культури, поряд – відома крамниця “Сурма”, неподалік – Український музей, Народний дім та інші організації.

 

Народний артист України Іван Бернацький – автор ідеї та господар кімнати-музею. Виставка народного строю “Покуття”

 

Йдеться про Музей української народної ноші із приватної колекції Івана Бернацького– народного артиста України. Іван Бернацький – відомий громадсько-культурний діяч в метрополії Нью- Йорку. Маючи за плечима багатолітній стаж ведучого актора Львівського театру ім. М. Заньковецької, тут він організував Драматичний театр-студію, є її художнім керівником, режисером, театральним педагогом та актором. Друга сторона його діяльності – це поширення знань про українську народну культуру саме через цей музей. Отож, два крила його творчої натури, покликання. В розмові з панею Марією згадала відгук одного з відвідувачів згаданого музею пана Василя, теж із нашої, “четвертої хвилі”: “Це треба було приїхати до Америки, щоб побачити таку красу України! Там нам ніхто цього не показував, а я сам не цікавився”.
То чим же і чому полонить цей маленький куточок справжньої України, її неоціненної народної спадщини, що знайшов гостинний притулок у двох невеликих кімнатах відомого духовного храму – церкви святого Юра? А автор ідеї, творець і господар музею Іван Йосипович, для одного – двох- трьох відвідувачів завжди готовий розказати про його експонати. І розкаже так захоплююче, з таким глибоким знанням історії народного костюму, з такою залюбленістю, що дивуєшся: “Боже мій! Скільки ж талановитого, цікавого люду родить наша Вкраїна. Вони є і вони – поруч, дорога пані Маріє!” Варто лише роздивитися навкруги.

Колекціонери – це мічені Богом люди
Цими словами розпочав свою розповідь про захоплення всього свого життя Іван Бернацький в своєму камерному музеї. Тут на маникенах представлено 11 жіночих та 2 чоловічих народних костюми кінця ХІХ – початку ХХ століття на фоні кролівецьких, полтавських та переяслав-хмельницьких рушників. Нині – це третя тематична виставка із його приватної колекції під назвою “Покуття” (Станіславщина, або Івано-Франківщина).
Музей діє з 2005 року. Зі слів власника колекції у нього – одна з найбільших приватних колекцій. Лише полтавської її частини вистачило б на сотню манекенів. Мені випало щастя побачити її всю, весь її фонд і була вражена до глибини душі його кількістю, різноманітністю, оригінальністю. Це скарб, що став антикваріатом.

 

 

Куточок Святого Миколая. Речі  із старовинної скрині: опинки, сорочки, пояси, посвячена верба

 

 

№2.Стрій із села Воронів Городенківського р-ну на фоні полтавських весільних рушників: сорочка-рукав’янка, опинка, фартух, два пояси – широкий та вузький (окрійка), намисто із натуральних коралів та дукачів

 

Отож, колекціюванням народного одягу Іван Йосипович займається все своє свідоме життя. Колекціонером він став на 10-15 років раніше, ніж лиш подумав про навчання акторської професії. За згадкою його матері, уже в 4 роки від роду Іванко проявив інтерес до її коралів. Із восьми дітей у сім’ї, лише він подовгу зупиняв свій не по-дитячому зацікавлений погляд на жіночих прикрасах, вбранні. Матері здавалося, що він щось чи то обдумує, чи знає про щось доросле. А тому він глибоко переконаний, що колекціонером треба народитися, що цей талант закладений ще у лоні матері, а, отже, він від Бога. Каже: “Колекціонери – це мічені Богом люди. Моє захоплення – не випадковість. Це з дитячих років. І це в тисячу разів складніше, ніж бути актором. Я вклав у це зібрання всю свою душу, як художник – у свою картину. Тому вони, ці костюми і виставки, мають таку позитивну енергетику”
Експонати він шукав і нині шукає будь-де: на базарах Галичини, Андріївському узвозі у Києві, на Полтавщині, Житомирщині, Хмельниччині... По всій Україні! Йому продають залюбки, пізнаючи “свого”, годинами бесідуючи, розказуючи про все, що його цікавить. Отже, йдеться про колекціювання, як вияв творчості, а не просте накопичування. Що це означає?
Мало знати всі деталі про придбане: історію, технологію вишивок та ткацтва, їх матеріали, манеру одягання і т.д. Треба ще грамотно його доглядати та зберігати. Він сам мінімум раз на рік пере одяг, сам його просушує, сам розкладає на спеціальні вішалки, сам дбає про вчасне провітрювання. Тому всі костюми, яким по сто років, виглядають свіжими, “живими”. “ Я вмію їх леліяти,– каже, – а все це –моя гордість, моя душа”. Гордий тим, що має аж 8 сорочок із села Русів, де народився Василь Стефаник. Гордий, що має рідкісний весільний костюм селянської дівчини. Гордий, що так різноманітно представлене Покуття Городенківського та Снятинського районів. Тут, у Нью-Йорку, обезсмертнив їх села: Торговиця, Вербівці, Воронів, Тишківці.... Одна відвідувачка виявилася якраз з Тишківців і зізналася, що вона поняття не мала, що у її селі односельчанки сто років тому творили своїми руками таке чудо. І слава Богу, що знайшлися у нас люди, які самотужки зберегіють це чудо, як вияв таланту народу, для нащадків. Навіть для тих, які перебралися з України сюди, на цей берег океану.
Сам Іван Йосипович гордо усвідомлює свою заслугу: “Жінки, які вишивали цю красу, дивляться сьогодні з небес на це все і кажуть: “Спасибі, Іване, що ти зберіг наші сорочки”.
А сьогодні його турбує, що скоро вже не буде що колекціювати, бо переконаний: вже ніхто не зможе вишити ТАК, як борщівські сорочки, або полтавські – білим по білому...

Краса незрівнянна

 

№5. Весільний стрій села Чернятин: сорочка-рукав’янка, плісирована опинка, 2 пояси, намисто з коралів, венеційського скла та срібних хрестів (згарда)

 

Ця фраза із якоїсь пісні згадалася, коли обійняла першим поглядом колекцію кімнати вцілому. А в ході детальної презинтації кожного костюму самим господарем, ми, двоє відвідувачів, зрозуміли чому. Перше, звичайно, якість, вишуканість та свіжий стан самих експонатів. Але ще важливіше, і пропоную звернути на це увагу майбутнім відвідувачам: як колекція представлена. Господар розказує, що найважче, найвідповідальніше – вірно “одягти” маникени, на що потрачено ним неймовірно багато часу, власного розуміння естетики.

 

 

Зліва: Стрій із села Русів Снятинського р-ну – батьківщини Василя Стефаника. Зправа: Костюм багачки із села Тишківці Городенківського р-ну.
На плечі – торба-тайстра

Демонструє на прикладі весільного костюму (фото № 5). Особливо важко було одягти опинку (плахту, як кажуть на Поділлі, або тодішній варіант нинішньої спідниці). Треба було це зробити по пам’яті, як показувала йому жіночка в Україні.
А зі смаком підібрати прикраси із намиста? Майже на кожній з них– це намисто зі старовинних коралів, а вони тоді були найпопулярнішою та найкоштовнішою прикрасою в селах всієї України. На інших, як додаток до коралів, – намисто з дукатів, тобто срібних монет.
На деяких– портрети австрійського короля Франца-Йосифа, цисарівни Марії Терезії 1780 року, бо Станіславщина тоді входила у склад Австро-Угорщини. А ще інші намиста – із срібних хрестиків, паленої кераміки, венеційського скла. Деякі з них зробив власноручно.
Власним винаходом Івана Йосиповича, як музейного дизайнера, є оформлення голови маникену. Кожну з них він “одягнув” у відповідні до костюму вінки зі стрічками, або хустками, окрайками і т. д. (див. всі фото). Таким чином, ще й цим досягається ефект живої натури. Розказує на прикладі костюму із с. Воронів (фото № 2), де його доповненням послужив головний убір із засушених квітів з колючками та малиновою стрічкою. Згідно його естетичного бачення це найбільш гармонійне вирішення цього вбрання.

 

 

Коштовні  дівочі весільні прикраси:  натуральні коралі з дукачем,  венеційське синє скло з  хрестами

 

Розказуючи про окремі деталі костюмів, звертав увагу на неповторність вишивок чи тканих речей із вовни. Наприклад, рукав’янок. Ось у весільному костюмі рукав’янка вишита червоними нитками із вовни, оригінально стягнута “гармошкою”. Розказує, як це вишивальниці робили. (фото № 5). А ось вовняні, плісировані опинки (плахти). Вовна і плісировка? На ті часи? Саме так.
Щоб продемонструвати нам ефект виставки в іншому освітленні, господар виключає електричне світло і в напівтемряві експонати дійсно виглядають ще загадковіше. Грають, світяться барвисті фарби, яким по сто років, а манекени стають ще більш “живими” силуетами...
Залишаючи музей і кинувши останній погляд на виставку, дорікнула собі: який-то гріх не відвідати його раніше саме з презентацією його господарем, бо ніхто так не зуміє розказати, як талановитий актор. Але ще більшим гріхом було б, не побувати тут зовсім.

 

 

Іван  Бернацький  радіє  своїй   колекції

Дещо про традиції селян, які були людьми елітарними

 

Три красуні з Городенщини

 

У розповіді Івана Йосиповича про вбрання наших предків прозвучали, між іншим, багато інформацій про їх традиції, побут, вірування.
На виставці– костюми багатих селян. Але вишивали їх бідні дівчата. Цим вони заробляли собі на прожиття, отримуючи винагороду натурою: зерном, полотном і т. ін. Від вишивальниці вимагали оригінального взору (дизайну). “ Боронь Боже, коли одягну сорочку на Великдень у церкву, і ще хтось матиме подібний узір”,– могла сказати їй замовниця. І вона, вишивальниця, вкладала в малюнок цих узорів всю свою вроджену поетичну душу.
...Узори могли відтворювати навіть життєві ситуації, настрої. Одна жіночка так коментувала Івану Йосиповичу світлі та темні відтінки одного кольору на рукаві: поки вишивалася весільна сорочка, відношення між хлопцем та дівчиною мінялися, він то кидав її, то знову повертався.... Отож, настрій дівчини мінявся. Відтінки на рукаві мінялись теж.
... Вишивали довго. Наприклад, мережений полтавський рушник дівчина мережила три зими. Це близько 9 місяців. Вишивала співаючи і на узір лягали сюжетні пісенні картинки: на одному– зозуля на калині, на другому– “ Ой сів пугач на могилі”, на третьому– дерево життя.
...Коли в сім’ї народжувалася дівчина, то це була і радість, і смуток. Тому що матері треба було уже з дитинства дбати про придане: не менше вишитих 10 сорочок та 10 рушників.
...Полотно, нитки були лише власного виробу. Нитки пряли з овечої вовни і фарбували природніми барвниками: дубовою корою, кульбабою і т.ін.
...Щоб при пранні нитки не линяли, то прали зазвичай у Різдвяні морози. Мороз при сушці швидко схвачує воду і не дає їй розтікатися.
...Особливих звичаїв дотримувалися при вишиванні весільних рушників: перед початком роботи вишивальниця мала прийняти святе причастя, а голку омити свяченою водою, щоб не ламалася. Зломана голка – поганий знак долі нареченої. Починали вишивку у четвер – найбільш сильний енергетичний день. Спершу вишивали праву сторону рушника, бо вона вважалася чоловічою, а після неї –ліву, жіночу.
...Буденні сорочки простіші у вишиванні і крої. У них верх і низ – роздільні, бо низ (підтичку) прали частіше. У буденній сорочці робили більшу пазуху (розріз на шиї), щоб зручніше годувати дитину груддю і т.д.

 

 

Стрій юної дівчини. Намисто із коралів та річкового бурштину (баламути)

 

Висновок оповідача про наших предків такий: селяни були неосвіченими, але духовно елітарними людьми. Бідні від народження, вони були духовно багатими, духовно чистими, віруючими, володіли природнім почуттям краси, естетики. І це проявлялося не тільки в естетиці вишивок, крою, дизайну одягу, а й в умінні елітарно, тобто вишукано, його одягати та носити. Леся Українка, Олена Пчілка, Соломія Крушельницька, Ольга Кобилянська та інші відомі діячки національної культури носили цей народний одяг з гордістю, з розумінням її неповторної краси. Але з покоління в покоління, поступово ця елітарність втрачалася. “Моя та подібні колекції зберігають і нагадують про цю елітарність, – підсумовує Іван Йосипович. Мусимо поставити собі запитання: а що ми залишимо після себе? – І сам собі відповідає:... Довга пауза... Всі мовчать...”

 

 

Прикраси з натуральних коралів – сім низок-- з дукачем, намисто « баламути»  з рідкісного річкового  бурштину  та силянка (гердан) з бісеру 

Мета – місіонерська, а мрія – створити Салонний театр
Бути тут, в Америці, і працювати для української культури, – це виконання Божої місії, – так вважає Іван Бернацький, керівник Драматичного театру- студії, власник колекції та господар музею. “Інші збирають багатство, а я – скарби народу. Моя душа в Україні, а я тут, щоб театром об’єднувати наших людей, а цими виставками–людей виховувати. Трагічно, що багато навіть із старших людей не знають нашого минулого. Музей – це моя світська літургія, яка відбувається після божественної кожної неділі у церкві святого Юра. Готовий розповідати про ці скарби кожному, хто лише побажає”. Далі дякує парохам церкви святого Юра Филипу Сандрику та Вернарду Панчуку, які зрозуміли його місію, надали кімнати для музею, більш того, створили технічні умови для збереження колекції.

 

 

Сорочка городенківська та збірник за редакцією Василя Никифирука – мешканця Нью-Йорку, народженого
на Городенківщині

 

На запитання про майбутнє його колекції, несподівана відповідь: повернути її в Україну. Мріє створити в своїй хаті у Львові власний музей, і в ньому ж відновити ідею Салонного театру, де для 10-20 осіб відбувалися б його моновистави. Відвідувачі – у вечірньому вбранні. Українська класика. Естетика. Красота. Духовність. Ось така мрія- мета.

* * *
Філософія місії, як її для себе розуміє Іван Бернацький, проста і складна одночасно: допомагати збереженню для нащадків творчої народної спадщини. Поширювати знання про неї серед земляків материкової та американської України. Цим самим конкретно сприяти відродженню національної свідомості, збереженню кращих традицій українського народного мистецтва. Служити Прекрасному в широкому розумінні слова, протиставляючи народне, традиційне, а, отже, вічне стандартним, промисловим, міщанським виробам, або ж іноземному ерзацу. Існує закон: суспільство, яке не дбає про віковічну культурну спадщину свого народу, приречене на виродження і не зможе розвиватися, квітнути. Ми не можемо цього допустити.

* * * автор: Лідія Корсун, Нью-Йорк. Спеціально для «Час і Події»
Червень 2010 р.
www.chasipodii.net/