МИ ПАМ’ЯТАЄМО. Адам Бруно Улам

Улам користувався величезним авторитетом в американському уряді. Він виступав на незліченій кількості слухань Конгресу. Президенти від Джона Кеннеді до Рональда Рейґана запрошували його в Білий Дім для консультацій про відносини з СРСР.

Адам Бруно Улам був невиліковно хворим. Рак легенів – наслідок багатьох десятиріч нещадного куріння, повільно з'їдав найбільшого західного авторитета з радянської історії та аналізу радянської політики. Лікарі давали йому не більше кількох тижнів. Минуло майже 60 років відтоді, як 17-річний хлопчина разом зі своїм старшим братом Станіславом покинув рідний Львів, розминувшись з війною на кілька днів. Війна знищила членів львівської родини Уламів – сьогодні тут ніщо не нагадує про її існування. Але світ одержав братів Уламів: Станіслав став одним з геніальних математиків ХХ століття, батьком водневої бомби; Адам став найвидатнішим аналітиком-радянологом, радником кількох поколінь американських президентів. Адам ніколи не повертався в рідне місто. Прикутий до ліжка в лікарні Кембриджа, слабкий, невпізнанно виснажений хворобою, у кисневій масці, Адам, який досяг в житті професійних вершин, мав три бажання, які, він розумів - вже нездійсненні. Він назвав їх дружині: хай хоч у інвалідному візку повернутися в свій офіс в Гарвардському університеті. Побачити, що його улюблені «Бостон Ред Сокс» виграли нарешті чемпіонат. І, нарешті, повернутися до рідного Львова. Хоча б на день.

Життя Адама Улама, безсумнівно, було щасливим. Він народився 1922 року у сім'ї Уламів, відомій у Львові з початку 19 століття. Дід Адама, Абрахам Берл, був засновником великої будівельної компанії. Його дядько, Міхал Улам, був одним з лідерів львівської єврейської громади. Його другий дядько, Якуб Улам, був власником львівського банку "Dom Bankowy Ulam". Батько Адама і Станіслава Юзеф був найвідомішим львівським юристом.

Сім'я забезпечувала Адама всім потрібним. Однак наймолодша дитина в сім'ї не була розбещена увагою батьків і почувалася самотньою. Можливо, це пояснювалося довгою хворобою його матері Хани, яка померла від раку, коли Адаму було 16 років. Адам навчався в 7-й школі, названій на честь Костюшка. Чотириповерхова будівля практично не мала подвір'я і на перервах діти юрмилися в коридорах чи виходили на вулицю.

Багато десятиліть потому Адам ностальгійно згадував львівські кав’ярні. Вони наслідували більше австрійську, ніж французьку моду: середній клас був основним клієнтом і головним напоєм була кава, а не алкоголь. Львівські кав’ярні були, по суті, читальним залом, де за однією нескінченною філіжанкою кави людина могла читати газети, скільки їй заманеться. Атмосфера в кав’ярні залежить від часу. Вранці люди займалися своїми справами, мало спілкувалися. Вдень ставало трохи гучніше, друзі збиралися за одним столиком, обговорюючи поточні події. Але тільки ввечері кав’ярні по-справжньому ставали центрами міського життя, де натовпи львів'ян збиралися, щоб обмінятися останніми чутками і посперечатися.

Батько Адама став брати його в кав’ярню, коли йому виповнилося лише 12. Для Адама це залишилося одним з найбільш захопливих спогадів дитинства. Рано-вранці, близько 8:00, після чашки чаю, Адам з батьком прямували порожніми львівськими вулицями з їхнього будинку на Костюшка, 16 в кафе на Академічній. Юзеф Улам любив цю кав’ярню в основному через багатий вибір польських та зарубіжних газет. Після сніданку в усе ще напівпорожньому залі Юзеф поринав у багатогодинне читання. Багато десятиліть потому, вже будучи одним з головних західних радянологів, Улам намагався відтворити атмосферу львівської кав’ярні в Гарварді. Столик з горнятком чорної кави в Гарвардському кафетерії часто був місцем, де можна було знайти професора Улама, у невідповідному одязі, з незачесаною головою і незмінною сигаретою, або навіть потрапити на його семінар.

Відправивши Сташека вчитися за океан, Юзеф Улам наполіг, щоб Адам пішов слідами старшого брата.

Брати купили квитки на океанський лайнер на 3 вересня 1939. Як ніби передбачаючи війну, Юзеф наполіг на обміні квитків на більш ранню дату. Своє останнє літо на батьківщині Адам провів у Карпатах біля Сколе, де, як він зізнавався, "полював" за найчарівнішими у світі дівчатами. Наприкінці серпня 1939-го вся сім'я Уламів відправилася до Гдині проводжати Станіслава і Адама. Хоча брати планували повернутися до Львова наступного літа, напружені обличчя Юзефа (ліворуч), Адама і Станіслава на фотографії відбивають загальний настрій.

Це був останній раз, коли брати бачили свого батька. Відтоді у них не було нікого ближчого один одному. Станіслав, який був старший за Адама на 13 років, замінив йому батька, допомагаючи всім можливим у його перші роки в новій країні.

Звістка про війну застала братів у Нью-Йоркському готелі на Коламбус Сіркл, де вони зупинилися після приїзду. Коли Адам прибув в гуртожиток університета Брауна, Польща вже була роздерта на шматки між Німеччиною і СРСР. Адам, єдиний іноземний студент в університеті, був зажурений місцевою пресою, читаючи останні зведення з фронту під заголовком: "Дому більше немає?".

Спочатку Юзеф писав з окупованого Львова. Незабаром, у 1940-му, потік листів припинився. Адам не дізнається про трагічну долю своєї сім'ї до кінця війни. Він так ніколи і не буде знати, коли і де закінчилося життя його батька. У 1963-му Адам отримав лист від Юзефа Вольського. Вольський розповів, як зовсім самотній Юзеф Улам ховав його під час радянської окупації в своєму будинку, незважаючи на те, що НКВС неодноразово шукало нелегальних біженців в будинку Уламів. Постійні розшуки змусили Вольського врешті-решт шукати притулок в університетському гуртожитку, де його і виловила влада.

Доля сестри Адама – Стефанії не прояснилася аж до 2001 року, вже після смерті Адама. З’ясувалося, що під час німецької окупації українська жінка переховувала Стефанію, її дитину, ще двох дорослих і їхню доньку. Навесні 1943 року сусіди видали втікачів. Українку застрелили на місці, а втікачі потрапили до Янівського табору. Групу допитав гауптштурмфюрер Варцог, який зразу ж натякнув, що добрий хабар може допомогти уникнути смерті. Жінка з групи показала німцеві, де вона ховала свої заощадження. Варцог був незадоволений розмірами "хабара", сказавши, що тільки двоє з групи будуть помилувані від розстрілу, давши жінці кілька годин на вибір, хто буде жити, а хто - ні. Вона вибрала себе і свою доньку, яких залишили в таборі. Її чоловік, Стефанія з дитиною були розстріляні на місці. Адам практично ніколи публічно не обговорював львівську долю своєї сім'ї, хоча трагедія, безумовно, наклала глибокий відбиток на його життя.

Адам Улам в Гарварді, 1948 

Згодом одним із близьких друзів Улама став Луїс Беглі, з яким Адама пов'язувало багато чого. Беглі - письменник, уродженець Стрия, який дивом уникнув смерті під час німецької окупації свого рідного міста. Найбільшої слави йому приніс роман "Про Шмідта", за яким кілька років тому зняли відомий однойменний фільм з Джеком Ніколсоном у головній ролі.

Тим часом в Америці Адам рвався до бою. Від початку війни він прагнув приєднатися до американської армії. Спочатку відмова була мотивована його імміграційним статусом. Коли це було залагоджено, йому відмовили через те, що Адам мав родичів на окупованих територіях. Коли Адам подолав і цей безглуздий бар'єр, він не зміг пройти медичну комісію через свою короткозорість. У підсумку Уламу довелося вчити американських офіцерів польської та російської мов. Одним з учнів Адама був переконаний марксист, який був абсолютно обурений тим, що батьківщина соціалізму має таку складну мову, недоступну для трудящих мас.

Коли стало зрозумілим, що Львів після війни залишиться в межах СРСР, Адам усвідомив, що повернутися в рідне місто йому доведеться нескоро. Він несамовито критикував Рузвельта за м'якість, проявлену в Ялті. Пізніше Улам зазначив, що "Друга світова війна почалася зі спроби Заходу запобігти німецькому домінування в Східній Європі і знищенню європейського балансу влади. Через два роки після закінчення війни ці цілі були досягнуті СРСР" (Треба розуміти, що це Мюнхенську змову Улам делікатно називав «спробою Заходу запобігти німецькому домінуванню». Він помилявся, насправді Мюнхенські угоди тільки розв'язали руки Гітлеру, - Mankurt)

Проте, як часто буває, погані новини також несли з собою зміни на краще для Адама. Початок Холодної війни зумовив кар'єрне зростання Улама. Закінчивши університет Брауна, він продовжив своє навчання в Гарвардському університеті – одному з найкращих університетів світу. Взаємовідносини з СРСР стрімко погіршилися відразу після війни, і Улам з його інтелектом і знанням російської, був цінною знахідкою для Гарварду.

На фото ліворуч, зробленому в Кембриджі в 1960-м, Адам в центрі з братом Станіславом, дружиною і дітьми Станіслава, праворуч - Адам з синами 

Дивовижні аналітичні здібності Адама нагадували всім Станіслава. Адам, якого його колега професор Едвард Кінен характеризував, як "ніжного і грайливого галицького космополіта", незабаром став одним з провідних західних авторитетів у питанні СРСР, 45 років будучи професором Гарвардського університету і директором Російського Дослідницького Центру університету. Він задавав тон у дебатах про СРСР і комунізм в другій половині ХХ століття. Його дар письменника був неперевершеним. Лондонська "Дейлі Телеграф" писала, що з-під руки Улама ніколи не вийшов жоден нудний абзац. Його біографії Леніна і Сталіна були перекладені багатьма мовами світу і досі вважаються найкращими роботами про цих радянських лідерів. Багатотомна робота Улама про історію радянської зовнішньої політики, експансії та співіснування, вважалася найвпливовішою книгою на цю тему. Улам іронічно писав, що йому настільки сподобався початок виступу радянського представника в ООН Ісраеляна, що він хотів використовувати її в рекламі: "Історія Улама – чудова книга, видана за кордоном з цієї теми". Однак друге речення Ісраеляна було менш оптимістичним: "Вона містить колекцію всіх нових і старих байок про нашу країну". Роботу Улама про Сталіна підпільно переклав самвидав СРСР (Адам Улам намагався висміяти дуже відомого дипломата вірменського походження – Віктора Левоновича Ісраеляна (1 листопада 1919, Тбілісі - 27 вересня 2005) – радянського дипломата, Надзвичайного і Повноважного Посла Радянського Союзу (1971), доктора історичних наук, професора (1962), лауреата Державної премії СРСР (1980), нагородженого більш ніж двадцятьма державними орденами і медалями, - Mankurt)

Книги Улама

Цікаво, що Улам написав ці книги тоді, коли радянські архіви були недоступні історикам. Він був буквально одержимий читанням радянських газет, журналів і офіційних видань, помічаючи навіть несуттєві зміни в радянській політиці і реакціях офіціозу. Його блискучі аналітичні та письменницькі здібності доводили справу до завершення. Відкриття радянських архівів не змінили основ його аргументів.

Адам розійшовся в думці зі своїм братом, який вважав, що історик – не більше ніж бібліограф, що акумулює інформацію. Дослідження історії, писав Адам, може бути таким же складним, як і пошук доказів у науці. Іноді історик нагадує кримінального слідчого, іноді - артиста. Історик намагається акумулювати інформацію, вивчає її за допомогою різних інструментів – від психології до статистики, і застосовує унікальний погляд, представляючи переконливий опис реальності.

Серед багатьох учнів Улама в Гарварді були Генрі Кіссінджер і Роберт Кеннеді.

Улам згадував, як майбутній держсекретар в адміністраціях двох президентів США, відмінний студент, зателефонував йому в офіс і зі своїм важким акцентом видавив: "Докторе Уламе, я не розумію, чи жарт це, але ви мені поставили двійку з мінусом". Улам спершу оторопів від нахабства студента, але незабаром підтвердив бюрократичну помилку. Кіссінджер нижче п'ятірки оцінок не отримував. Якщо вже говорити про акценти, то Улам зберіг свій досить чутний акцент до кінця днів.

Улам також взяв на роботу в свій Центр і дав початок кар'єрі Збігнєва Бжезінського, майбутнього радника з національної безпеки в адміністрації Картера, з дуже глибокими сімейними галицькими коріннями (його батько Тадеуш, відомий польський дипломат, народився в Золочеві).

Улам користувався величезним авторитетом в американському уряді. Він виступав на незліченій кількості слухань Конгресу. Президенти від Джона Кеннеді до Рональда Рейґана запрошували його в Білий Дім для консультацій про відносини з СРСР. Рейґан найбільш активно шукав порад Улама в середині 80-х, запрошуючи його в Білий Дім багато разів перед самітами з Горбачовим у Женеві і Рейк'явіку. Улам згадував, як одного разу, коли він  поспішав на зустріч в Білому Домі, його водієві довелося проїжджати під червоні сигнали світлофора і нестися на високій швидкості вулицями Вашингтона. Коли поліцейський зупинив машину, водій пояснив, що його пасажир поспішає на зустріч з президентом. Той був незворушний:

- А хоч на зустріч з Римським Папою.

Тільки після того, як Улам опустив вікно і сказав:

- Офіцере, я вже зустрічався з Папою Римським, - поліцейський поступився.

Улам мав власну думку про президентів з точки зору зовнішньої політики. Він цінував інтелект Кеннеді, але вважав, що Джонсону не вистачало знань у зовнішній політиці, що призвело до в'єтнамського "болота". Улам шанобливо ставився до політичних талантів Ніксона, який вміло скористався радянсько-китайською Холодною війною, налагодивши взаємовідносини з Мао, і тим самим остаточно покінчив з комунізмом як єдиним міжнародним рухом, хоча в той же час зумів зав'язати близькі відносини з Брежнєвим. Улам демонстрував зневагу до зовнішньої політики Картера. Що стосується Рейґана, Улам відкидав популярну думку, що кінець Холодної війни був заслугою Рейґана, який не вразив Улама своїм мисленням або макіавеллівською політичною майстерністю, але який не страждав відсутністю елемента везіння. Захід, писав Улам, скоріше був стороннім свідком однієї з приголомшливих подій ХХ століття – розвалу СРСР.

(Переклавши це речення, Манкурт був вражений точністю окреслень Адама Улама. Безумовно, Захід був тільки стороннім свідком розвалу СРСР, а США взагалі повз проходили і випадково цей розвал побачили. :))

Авторитет Улама, як історика та політичного аналітика був незаперечним по обидва боки Атлантики. Газета "Нью-Йорк Таймс" вважала Улама незаперечно головним авторитетом щодо СРСР, відзначаючи його аналітичні здібності і фотографічну пам'ять. Лондонська "Індепендент" назвала Улама "злісним знавцем людської дурості". Нью-Йоркський кореспондент "Известий" писав, що "Адам Улам мав краще уявлення про те, що відбувається всередині СРСР, ніж ми. Ми напевно б зрозуміли і вирішили наші проблеми до того, як вони стали настільки критичними, якщо б тільки ми звертали більше уваги на Улама".

Улам ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв. Тим не менш, він проповідував терпіння і прихильність до західних демократичних цінностей, як найкращий метод протиставлення соціалістичному блоку. Улам був прагматиком, не ідеологом. Він не сприймав серйозно істерію яструбів про радянську ядерну загрозу, вважаючи, що брежнєвський режим складався з розумних бюрократів, які в основному дбали про збереження своїх привілеїв. Улам спростує рейґанівську метафору про СРСР як "імперію зла": СРСР пройшов істотну трансформацію від часів ката Сталіна до сонної бюрократії Брежнєва.

У 1975 році, даючи радіоінтерв'ю в розквіт брежнєвської ери, Улам зробив напрочуд точне передбачення, яке тоді здавалося просто божевільним: "Уявімо, що через 10 років людина або група людей в Політбюро висловить бажання покласти край залишкам сталінізму і поставити СРСР на шлях ХХ століття, - сказав Улам, - модернізація, економічна реформа, політичні свободи і справжнє дотримання радянської конституції буде. Я не можу собі уявити, як у такому кліматі можна буде відмовити вимогам румунів, поляків, чехів та угорців".

Улам був переконаний, що найменша спроба політичних реформ в СРСР призведе не до соціалістичної демократії, а до розвалу СРСР. Врятувати СРСР міг тільки геній, радянський де Голль. СРСР же мав Горбачова, якому Улам дав вельми низькі оцінки як політику, попри його благі наміри. На відміну від Польщі, яка мала Ярузельського. Професійно Улам виділив "роботу" польського генерала, який вміло вбрав мантію польського націоналізму і католицької релігії, коли політична основа дала глибоку тріщину. Можливо, писав Улам, СРСР існував би й понині, якби його очолював лідер рівня Ярузельського, якого він вважав найкращим політиком післявоєнної східної Європи.

Улам під час радянсько-американської конференції

Однією з фатальних політичних помилок Горбачова Улам вважав спроби зберегти домінування комуністичної партії і водночас проповідування плюралізму: демократія та монополія комуністичної партії були несумісними. Країна нагадувала неконтрольований корабель, що пливе за течією без капітана. Улам порівнював Горбачова з Керенським. Зміни в СРСР відбилися і на сприйнятті Улама в СРСР – він відвідав Москву і Ленінград (його перший і останній візит в СРСР). Йому навіть запропонували написати кілька статтей для "Известий".

Адам з синами

Наприкінці 90-х Улам захворів. Свої останні місяці він провів у лікарні. Саме тоді й з’ясувалося, наскільки важливим було рідне місто для Адама Улама. За кілька тижнів до смерті він заснував книжкову компанію для публікації власних мемуарів і назвав її "Леополіс-Прес".

28 березня 2000-го року Улам попросив касету з польським фільмом "Вогнем і мечем". Після перегляду він заснув.

Останній з львівських Уламів покинув цей світ.