«…Я до веселощів охоча,
Я світла, як в купавах Рось»
 
Це рядки з вірша Любов Богдан, вечір пам’яті якої пройшов 30 червня у Національному культурному центрі України в Москві, де були присутні радник-посланник Посольства України в Російській Федерації В’ячеслав Яцюк, радник з консульських питань Володимир Саєнко та інші працівники Посольства.
 
Цього року Любов виповнилося б п’ятдесят. За давніми народними віруваннями, коли людина помирає, вона стає зіркою. Якщо це так, зірка Любов Яківни – найяскравіша на небосхилі. На мою скромну думку, дехто стають зірками ще тут, на землі. А потім, коли приходить час, просто починають світити всім-всім. Саме такою була актриса Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка, кіноактриса, режисер, заслужена артистка України і справжня українська красуня Любов Богдан.
 
З великим хвилюванням про неї розповідали ті, хто знав її особисто. Нелегке завдання вести вечір випало на долю начальника відділу культури і мистецтв Лариси Бондарук, яку час від часу переповнювали емоції та починав тремтіти голос. Та й Галина Цюцюра – близька подруга Любов Яківни – ледве вимовила кілька слів. Настільки ця рана ще свіжа та незагоєна.
 
Любов Богдан була надзвичайною в усіх відношеннях. Ті, хто знали її особисто, хто був поруч з нею і в щасті, і в горі, в один голос говорять, що це була людина-свято. Переконують у цьому і фото, на яких вона завжди яскрава та усміхнена. А очі! Великі, глибокі, виразні. Такі можуть бути тільки у красивої душею й надзвичайно талановитої людини.
 
З великого портрета на нас дивилась молода красива жінка, усміхнена, з «бісиками» в очах. А потім вона ж, але ще молодша, дивилась на нас з великого екрану у ролі Аксиньї у фільмі «Господи! Прости нас грішних» за повістю А. Чехова «В яру» (режисер Артур Войтецький), де її партнером був Богдан Ступка. (Саме після виходу в світ цього фільму Сергій Данченко взяв Любу, яка чотирнадцять років працювала у Вінницькому музично-драматичному театрі ім. М. Садовського, до трупи Національного театру.) І думалось у ті хвилини лише про несправедливість її раннього уходу. Скільки б нею ще було зіграно ролей та знято фільмів, скільки б людей вона могла б осяяти своєю життєдайною енергією та запалити сердець.
 
Про Любов Богдан її чоловік, генеральний директор Центру Володимир Мельниченко свого часу написав книгу «Страсті за творчістю» – надзвичайно душевну та щемливу. А як можна написати інакше про кохану людину, яка жила на межі можливого та сприймала життя оголеними нервами? У ній крім біографічних фактів, вміщено сторінки щоденника Люби, який вона вела з дванадцяти років! Залишається лише дивуватись, звідки у простої сільської дівчинки, четвертої у сім’ї дитини, яка цілими днями допомагали мамі-доярці, стільки мудрості, стільки талану (набагато пізніше все село приходило до сільського клубу, аби подивитись на Любу у новому фільмі), стільки віри у себе, що подолала материнську заборону стати артисткою. Вона закінчила театральну студію Театру імені І. Франка, а потім – Академію театрального мистецтва в Москві. Зіграла кілька десятків ролей на театрі та в кіно.
 
Говорячи про дружину, Володимир Юхимович згадав пронизливий вірш українського поета Павла Гірника:
 
«У зимну днину, в лиху годину
Летіли гуси над білим ставом.
А ватаг крикнув, що Україна,
І серце стало».
 
«Є люди, які саме так сприймають Україну, - сказав Володимир Юхимович. - Вони служать їй. І не тому, що так треба, а тому що не можуть інакше. Такою була Люба. Вона ніколи не сиділа спокійно. Це був життєдайний вогонь, який випалював все навколо себе. У деяких надзвичайно складних, здавалося, безвихідних ситуаціях, коли я вважав за правильне піти з Центру, вона була тією живою емоційною людиною, яка переконувала, що цього не треба, не можна робити. Дякую їй за це».
 
І ще одна непересічна подія відбулася того вечора – презентація нової книжки Володимира Мельниченка «Українські наголоси московських храмів», присвячена світлій пам’яті дружини.
 
Ця книжка задумувалась давно. Більшість церков та храмів, про які йде мова, вони – чоловік та дружина – відвідували разом, бо Любов Яківна була глибоко віруючою людиною. Деякі з них збудовані українськими майстрами, скажімо, Іваном Зарудним, у деяких бували великі українці – Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Щепкін, Осип Бодянський, Михайло Максимович, у деяких когось із них відспівували тощо. І чимало храмів, на щастя, живі, «дихають» та закликають нас до духовності.
 
Любов Яківна за життя була Людиною-Зіркою, яка жила стрімко, бо боялась чогось не встигнути, раділа кожній миттєвості та дихала на повні груди, бо понад усе любила Життя.
 
І завершити хочу суголосно – влучними рядками з вірша тезки Любов Богдан – Любов Овсянникової:
 
«Я віддала б, коли б лиш мала,
Безсмертя за єдину мить,
І зіркою Вам в серце впала,
Щоб вічним полум’ям світить!»