«Лише в Річці, ніде в інших селах не є. Тільки у нас жони ще носять гуні. Дальше, мо’, й не будуть носити, бо ніхто не знатиме робити…», - 65-річна Марія Коцур спершу не надто оптимістично оповідає про білий і пухнастий бренд свого рідного села.
Утім, не відволікається від роботи, човник з ворсистою ниткою овечої вовни
бадьоро снує між нитками основи, кросна гупають, а щільне вовняне полотно стає
все довшим… І здається: це не тільки вміли тут завжди – так воно й буде тривати,
як оця довга-довга нитка…
Це вміння – рідне для річанок, оповідають у мальовничому селі на Міжгірщині.
Нині ж Річка й зосталася єдиним у краї місцем, де ще роблять гуні і коцовані –
теплий верхній одяг з овечої шерсті. Гуня – це ніби куртка зі тканого полотна, а
коцованя – накидка, більш пухнаста, бо на полотно ще нав’язують ниток. Заготовки
для обох цих речей мають пройти через валило – таких на гірському потічку у
Річці є два. На закарпатській Верховині у селі Річка жінки досі взимку тчуть
оці гуні і коцовані, що були модні іще у їхніх прадідів, а нині коштують від
сотні доларів. Сьогодні річанська гуня – не лише бажаний сувенір для туристів,
але й особливий бренд села. Твердять: верховинська гуня гріє і тіло, і душу, бо
ж це – справжня горянська автентика. Ткаля оповідає про методу: «Се починається
з овечої шерсті - овець стригти треба, потім мити вовну, тоді чіхрати. А
коли вже почесана вовна – то прясти треба на куделі, а оце – таке веретено, на
нього нитка намотується, крутиться так - махається руков, на гуню так ся
робит…».
Далі – робота на кроснах, заснувати на яких – то справжня наука. А щоби
виткати три метри полотна з овечої вовни, вправній майстрині треба щонайменше
день. Уміння виробляти на кроснах це верховинське тепле вбрання пані Марія
отримала у спадок від матері, як і навички прясти й шити. Колись, каже, чи не
кожна річанка уміла зіткати вовну чи на одяг, чи на покривала, нині ж не всі
вміють і шкарпетки плести… На виткане пані Марією полотно іще чекатиме
валило, щоправда, це коли спадуть морози – наразі давня «пральна машинка» скута
кригою. Гірський потік розпушить вовну, якій відтак будуть не страшні ані
холоди, ані волога. Марія Коцур розповідає: «То я ізшиваю до вороха, і несу у
валило, там вода валяє його, там жінка є, яка за тим дивиться, лишаємо скільки
треба. Приноситься додому, висихає і як потім - пошити треба, я сама краю і
шию».
Валик, на який намотується готове полотно із кросен, потовщав за час розмови
– у майстрині справа скора. Вже мало жінок пам’ятають це ремесло. Та на науку до
ткалі прийшли дівчата з місцевого фольклорного гуртка. Кросна бачили, але ткати
– не вміємо, - зізнаються юнки. Ганна Шимоня, керівник фольклорного гуртка, веде
бесіду до майстрині: «Вижу, коцованю красну’сте виткали, а уже й гуню тчете…
Дівочки, я вам казала, що такої ткалі як Марька не є в селі, аби так файно
робила, я би м хотіла, аби ви ся так навчили».
Дівчата почергово приєднуються до майстрині, котра рада такій увазі. Дехто
тримає намотані нитки, а хтось тим часом заграє на дримбі… Діти зі шкільного
фольклорного колективу мають і свої гуні. І – знають пісні до теми, як ото
хлопчаче: «куплю тобі білу гуню, бо я тебе люблю». У Річці про гуні здавна
співають коломийок. Ганна Миколаївна оповідає: - Гуні –
прикраса нашої Річки. Не годиться хвалитися, але наш фольклорний гурток якраз і
переймається пропагандою не залишати виробництво гунь, а навпаки – відновлювати.
От бачите, наші діти мають малі гуні, а про що це говорить? Батьки думають про
те, що все таки то є добре для дитини. От як у нас співають: «В полонині вітер
свище, дощі допікають, айбо наші такі гуні, що не промокають». «В зимі йдемо на
вечерьки гуні робити, бо без гуні в полонині не можна прожити». І це є не
спроста сказано: літом ідеш - гуня легенька, легко в полонину йти, а вітри ж бо
холодні, гуня захищає. Взимку – від будь-якого морозу, ніщо так не захистить як
оце натуральне тепло.
Ганна Шимоня вже давно вбирає своїх гуртківців у теплий річанський виріб:
коли лишень започаткувала колектив й дозбирувала інше фольклорне вбрання,
гуні незле виручали… «Нас було у няня сім, та й була нам доля всім. Братів вчили
косити, сестер – гуні робити. Гуні носять у селі і великі, і малі, бо в гуні
легко ходити і роботу робити», - пані Ганна сипле річанськими
співанками. Горянська вовняна одежа – не тільки
по-особливому гарна, а ще – й корисна для здоров’я, власне, як і знамениті
ліжники, - наголошують річанці. «Удобноє, гарноє, теплоє», - скриплячи кроснами,
веде своєї ткаля Марія, зробивши полотна вже заледве не на цілу гуню… Тим часом
у Річці, де пам’ятають, що гостей вабить усе автентичне, потроху працює
сільський туризм, і - планують звести гірськолижну базу й навіть обіцяють
найдовші витяги у наших Карпатах… У селі сподіваються, що й пухнастий бренд
принесе користь, намагаються зберегти ремесло, і заробляти на ньому. Та ще й
сьогодні у Річці гуні і коцовані – не лише елемент фольклорного одягу та
сувенірного промислу. Річанці й собі радо носять рідну вовняну одежу – щоправда,
у будні, а до церкви, як колись, гунь і коцовань уже не вбирають. Та юна горянка
Неля, якій пасує верховинське вбрання, переконана: гуня ще цілком може повернути
свої позиції. «Гуня - вона означає багато для наших людей, їх тчуть у Річці
по-своєму і в наших ткаль це добре виходить… Я думаю, що носіння гуні ще може
бути модним…», - усміхається дівчина.
В очікуванні весни саме верховинська гуня зігріває і тіло, і душу. А ще у
гірській Річці, схоже, усі дівчата вміють і грати на дримбі. Огортаючи горянку,
гуня, колись виткана дбайливими руками річанської майстрині, ніби не тільки
береже від холодів, а й сокотить справжній характер глибинки. Лункий звук в
надвечір’ї, дівчина у пухнастій гуні, що грає на дримбі поміж засніжених гір –
як утілення Верховини, яку не маємо права втратити…
* * *
Алла Хаятова, "Закарпатська правда"
http://zakarpattya.net.ua/ |