 Перевиробництво
сировини чи недостатня потужність цукрових заводів? -
28.09.10 Аналізуючи
обласні зведення щодо ходу збирання цукрових буряків,
напрошується недвозначний висновок — сільгосппідприємства
більшості районів протягом останнього тижня уповільнили темпи
збирання солодких коренів. І причиною цього, на жаль, стало
призупинення приймання сировини цукрозаводами області, і не
тільки нашої.
Аби розібратися у ситуації, що
склалася, ми побували в Карлівському районі, своєрідній
столиці буряковиробництва. Паралельно з нами працювали й
фахівці Держтехнагляду Полтавської облдержадміністрації.
Станом на 10 жовтня у зазначеному районі було викопано майже
60% цукрових буряків.
— Цей показник міг би бути набагато
вищий, якби цукрозаводи нашої зони не призупинили приймання
сировини, — зазначив головний агроном управління
агропромислового розвитку Карлівського району Володимир
Шовковий. — У господарствах є достатньо техніки, забезпечені й
пально-мастильними матеріалами, однак темпи збирання солодких
коренів доводиться знижувати. За попереднім прогнозом
цукрозаводи розпочнуть приймати сировину з 17 жовтня, тож
закінчити збирання буряків у районі ми плануємо до 5
листопада. Щодо інших видів осінньо-польових робіт, то
соняшник у районі вже зібрали, підготували майже 70% площ
зябу, зібрали 36% кукурудзи на зерно.
Щодоби ВАТ
«Ланнівський цукрозавод» і ТОВ «Карлівський цукрозавод»
переробляють близько 5 тис. т цукрових буряків, між тим як
лише бурякосіючі господарства Карлівського району щодоби
копають, точніше потенційно можуть копати, 7 тис. т солодких
коренів. Додати до цього ще господарства сусідніх районів
нашої області та Зачепилівського району Харківської, котрі теж
везуть буряки на два цукрозаводи Карлівки, то вочевидь
спостерігається тимчасовий надлишок цукросировини. На думку
фахівців ситуацію міг би виправити третій місцевий цукрозавод
імені Халтуріна, однак він не підлягає відновленню, тож
питання залишається відкритим.
ПП «Агромаш» має 380 га цукрових
буряків. Проте поки що не зібрали їх й на 10% площ. Копати
почали недавно, бо дещо пізнувато купили потужний
бурякозбиральний комбайн «Матрот-2001» французького
виробництва. Зараз же змушені сповільнити хід збирання
солодких коренів, бо Ланнівський цукрозавод, із яким укладено
договір, призупинив приймати сировину. Відтак у приватному
підприємстві зосередилися на внесенні аміачної води й
вирівнюванні (культивації) площ під цукрові буряки, щоб весною
було менше роботи. До Покрови планують закінчити збирання
кукурудзи на зерно, яка обіцяє дати на круг по 70 ц/га. ПП
«Агромаш» минулого року за рівнем урожайності різних культур
було серед лідерів у своєму районі, тож мають надію закріпити
позитивний результат і цьогоріч. Поки що для цього є всі
підстави. Адже соняшник дав на круг по 30 ц/га, а на окремих
полях — 36 ц/га, ярий ячмінь — 40 ц/га, а кращі сорти — по 52
ц/га, не підвів і озимий ріпак — 28 ц/га. Минулого року цієї
культури сіяли лише 27 га, так би мовити, для проби, а так як
реалізувати зібраний урожай вдалося вигідно й без проблем, то
цьогоріч посіяли озимого ріпаку вже 300 га. Що до цукрових
буряків, то їх збирають по 480 — 500 ц/га, забрудненість
становить 5 — 6%, цукристість — 16,6%.
— Гібриди
буряків імпортної селекції більш придатні до збирання
механізмами, але менш пристосовані до зберігання в кагатах, —
переконаний генеральний директор ПП Володимир Сидоров. —
Відтак ними не варто засівати всі площі.
Із особливою
гордістю Володимир Євгенійович показував нам оновлені ремонтні
майстерні й побутові приміщення для механізаторів, чисті й
просторі, облицьовані плиткою, із душовими кабінами. Розповів
він і про оновлення машинно-тракторного парку господарства, в
якому 70% нової техніки. Тільки в цьому році придбали
зернозбиральний і бурякозбиральний комбайни, три трактори й
навісне обладнання до них.
ПП «Агромаш» дбає і про
соціальну сферу населених пунктів, приміром цього року
проплатили за ремонт водонапірної башти в с. Михайлівка й
ремонт шкільного автобуса, за потреби дають продукти для
шкільної їдальні.
У ПСП «Орач» збирати цукрові буряки
розпочали ще на початку вересня, тож станом на 10 жовтня із
600 га площ вситли викопати 500 га. Середня врожайність — 370
ц/га, а на окремих полях — і 500 ц/га, цукристість — 17,8%,
забрудненість — 6 — 7%. Солодкі корені возять на
Новоіванківський цукрозавод Харківської області. Однак, як
зазначив головний агроном господарства Анатолій Дяченко:
«Учора звідти повернулися нерозвантаженими 4 машини, а це
приблизно 100 т буряків. Відтак хід збирання цукрових буряків
доводиться знизити». А кращий водій ПСП Сергій Свириденко
додав, що останніми днями черги на Іванківському цукрозаводі
сягали 100 і більше машин.
— Якби зараз вивозили по 1,5
тис. т буряків, як це робили в середині вересня, то збирання
солодких коренів закінчили б тиждень тому, — переконаний А.
Дяченко. — Останній тиждень вивозимо лише по 200 — 300 т і
кагатуємо в полі, де вже лежить близько 450 т. Повний робочий
день нині не працює жоден бурякозбиральний агрегат, оскільки
цукрозаводи призупинили прийомку сировини. І все ж, до 18
жовтня плануємо докопати й вивезти всі цукрові
буряки.
На сусідньому полі ПСП «Орач» два «Джон Діри»
працювали на збиранні зернової кукурудзи. Поки що із 540 га її
зібрали менше 20% при урожайності 75 ц/га в сухому зерні — це
гібрид Голдібіс, іноземної селекції. Виконавчий директор
господарства Микола Хорольський розповів, що тут сіють 5
гібридів кукурудзи іноземної селекції та Дніпропетровської,
яка між іншим не поступається урожайністю іноземній. Окрім
цього у ПСП вирівнюють грунт під майбутній урожай цукристих
(міндобрива вже внесли), площу посіву яких планують збільшити
до 800 га. Однак ситуація, що склалася нині із вивезенням
солодких коренів, змушує замислитися над тим, чи варто це
робити? До речі, у цьому господарстві грунт стовідсотково
обробляється плоскорізом, і при цьому тут збирають високі
врожаї с/г культур. Приміром, цьогоріч зібрали на круг по 32,3
ц/га соняшника, порадували й ранні зернові. До того ж у ПСП
вдосталь заготовили кормів для тваринництва, а протягом
останніх двох років на 90% оновили машинно-тракторний парк
високопродуктивною технікою, яку придбавають у лізинг і в
кредит.
Звичайно ж, ми не могли не побувати у ТОВ
«Карлівський цукрозавод». Уже на під’їзді до підприємства
побачили здоровенні кагати обробленої цукросировини й
відсутність будь-яких машин під розгрузкою. Як поінформувала
завідуюча лабораторією цукрозаводу Валентина Минка, цьогоріч
підприємство розпочало прийомку цукрових буряків із 23 серпня
з хорошою чистотою і високою цукристістю 19 — 20%, але вже
після перших дощів вона знизилась, і значно підвищилася
забрудненість.
— Зараз на підприємстві створено
20-денний запас цукрових буряків, хоча оптимальний термін
зберігання вересневих коренів — 10 днів, тож із суботи, 7
жовтня, завод припинив приймати цукристі від с/г підприємств,
— зазначила В. Минка. — Відновити прийомку плануємо в суботу,
14 жовтня. Маємо надію, що ці буряки будуть кращої стиглості,
та й температура повітря буде нижчою, а відтак і кращою для
його зберігання.
До речі, станом на 10 жовтня
Карлівський цукрозавод прийняв більше 116 тис. т цукристих,
проти минулорічних 104 тис. т. Підприємство працює на повну
потужність, переробляючи за добу 2,25 тис. т буряків, і
виробляє відповідно більше 300 т цукру, а з початку
цьогорічного переробного сезону вже виробили більше 9 тис. т
«білого золота».
Варто зазначити, що 85% площ буряків у
Карлівській «зоні» засіяно гібридами імпортної селекції, що
вочевидь і стало передумовою виникнення відповідної ситуації
на цукрозаводах.
Насамкінець про стан
машинно-тракторного парку району.
Як зазначив заступник
начальника інспекції Держтехнагляду Полтавської ОДА Юрій
Чульський, високий рівень готовності с/г техніки є одним із
факторів успішного проведення осінньо-польових робіт. За
результатами техогляду, у Карлівському районі до роботи
підготовлено 96% наявних тракторів і 85% складних
сільськогосподарських машин, обладнано електростартерним
запуском 87% тракторів. У районі продовжується переоснащення
машинно-тракторного парку. Так цьогоріч на 38 тракторах марки
Т-150 К встановлено двигуни типу ЯМЗ, із початку нинішнього
року с/г підприємства поповнилися 100 одиницями нової техніки.
Відрадно, що в господарствах дбають про відродження ремонтної
бази та створюють належні побутові умови для механізаторів,
як, наприклад, у ПП «Агромаш».
* *
*Людмила Даценко.
Газета "Село
полтавське"
www.sp.pl.ua
![]() Сезонні заробітки: як не дати себе обдурити -
26.09.10 Найчастіше на
сезонні роботи українці їдуть у Швецію, Фінляндію, Росію
та Польщу. У Польщі ці роботи починаються з 15 травня і
тривають до кінця жовтня.
 Загалом у сільському
господарстві заробітчани отримують від 40 до 120 злотих у
день, якщо працюють на виробіток. При погодинній оплаті ставка
становить 6-7 злотих за годину.
За словами власника
рекрутингової агенції Наталії Сербин, щоб виїхати на сезонні
заробітки в Польщу, крім закордонного паспорта й робочої візи,
яку відкривають до кінця року, необхідне запрошення із правом
на співпрацю.
Найбільшими проблемами для сезонних
остарбайтерів є те, що з кожним роком умови проживання й
оплати погіршуються. Щоб уникнути неприємних ситуацій на
сезонних заробітках у Польщі, власниця рекрутингової агенції
радить їхати лише на перевірені місця, де вже були друзі чи
знайомі. А також обирати невеликі господарства, в яких працює
до десяти українців. Адже у великих господарствах відсутні
нормальне ставлення до людей і добрий
заробіток.
Психологія жертви українських
заробітчан
За словами керівника проектів,
координатора Львівського центру консультування мігрантів
Максима Філяка, деякі українці свідомо шукають собі
роботодавця-експлуататора. Маючи комплекс жертви і прагнучи до
експлуатації, заробітчани таки потрапляють у лантух
такого роботодавця. Відповідно працедавець, відчуваючи
слабкість характеру робітника й те, що жодного опору від
іммігранта не буде, обов’язково застосує жорсткі
методи.
Координатор ЦКМ переконаний, що негативних
ситуацій із працевлаштуванням і трудовою експлуатацією легко
уникнути. Для цього потрібно мати здоровий глузд і
використовувати інформацію на тему міграції, яка є доступною
для пересічного українця, до прикладу, в Центрі консультування
мігрантів.
Підписуючи трудову угоду
Щоб
виїхати і працевлаштуватися за кордоном, необхідно зібрати всі
документи для отримання робочої візи. Якщо громадянин вирішив
поповнити легальний сектор праці, йому необхідно підписати
трудову угоду. Зазвичай роботодавець наполягає, щоб цей
документ укладали за законодавством його країни. Проте пан
Філяк наголошує, що і працівник, і працедавець має право
вибору, за законодавством якої держави укладати угоду, тому
може обрати варіант, який йому, очевидно, зрозуміліший.
Потрібно, щоб термін дії робочої візи дещо перевищував строк
дії трудової угоди.
Підписуючи такий документ, треба
бути дуже уважним, аби не пропустити деяких пунктів, які
мінімізують права працівника. Якщо в угоді буде пропущено
місця для слів, підписувати її не варто. Адже туди потім
можуть внести невигідні умови праці. Якщо ж трапляються
незрозумілі моменти, координатор ЦКМ радить звертатися по
тлумачення до юриста чи нотаріуса.
Простір для
маніпуляцій з’являється, коли не вказано докладно умови
виконання роботи. Часто угоду підтверджують лише словесні
обіцянки, гарантії родичів, знайомих, що є
неприпустимим.
Фірми-посередники
Щоб
дійсно отримати легальну роботу за кордоном, заробітчани
звертаються до фірми-посередника.
Якщо йдеться про
групові найми, можуть бути українські посередники, які
захочуть заробити на довірливості громадян. “Щоб не потрапити
на гачок шахрая, – застерігає М. Філяк, – потрібно знати,
що офіційний посередник обов’язково повинен мати ліцензію на
провадження діяльності посередництва у працевлаштуванні за
кордоном. Цей документ має відповідати тому місцю, де фірма
посередника фізично розташована, і має бути чітко вказано
адресу, де міститься фірма-посередник. У посередника також має
бути бланк контракту між потенційним працівником і працедавцем
за кордоном і бланк контракту між потенційним робітником і
фірмою-посередником”.
Власне, з допомогою посередника
зарубіжний працедавець укладає угоду з робітником. Згідно із
законодавством, лише після підписання угоди з роботодавцем,
коли є віза з консульства, забезпечено транспорт і квитки на
руках, потрібно здійснювати оплату фірмі-посереднику за надані
послуги.
За словами Максима Філяка, посередницьку
діяльність складно провадити законно, без зловживань, тому
поширені випадки, коли посередники наживаються на довірливих
людях і часто трапляються обмануті
посередники.
Посередники завжди намагаються отримати
додаткові гарантії, страхуючи себе, оскільки буває, що люди
після отримання візи не оплачують їхніх послуг.
Щодо
зловживань із боку посередника, то найпоширеніше, коли він
бере певні кошти готівкою, перш ніж оформити документи. І якщо
робітникові відмовлять в отриманні візи, йому не віддадуть
гроші, сплачені наперед.
Поширені також випадки, коли
людина оплачує навчальні курси для подальшого
працевлаштування, які можуть бути непотрібними. Або ж
коли віддає паспорт, який згодом використовують для злочинних
дій.
“Якщо вам пропонують укласти угоду не з
працедавцем, а тільки з посередником (мовляв, на місці все
підпишете), не вірте цьому, адже “на місці” ніхто нічого не
підписує”, – застерігає координатор ЦКМ.
Як уникнути
експлуатації іноземного роботодавця
І на завершення
декілька цінних порад охочим працевлаштуватися за кордоном від
Максима Філяка:
1. Необхідно стежити за терміном
дійсності контракту й за тим, коли збігає строк дії візи, щоб
вчасно поновити її в разі бажання працедавця і робітника. Для
цього необхідно повернутися в Україну й поновити візу в
посольствах тієї країни, де людина перебуває на
заробітках.
Продовження офіційного перебування за
кордоном без повернення на батьківщину можливе в низці держав,
які можуть надати громадянинові статус особи з правом
довгострокового перебування. Себто людина може перебувати до
10 років у цій країні, а в місцевих органах влади чи поліції
ставлять відмітку, що перебування продовжено на потрібний
термін.
2. Бажано мати ксерокопії всіх своїх
документів, навіть уже прострочених, недійсних, не давати
нікому паспорт чи інші документи, за якими можна встановити
вашу особу.
3. Обережно ставитися до працевлаштування і
контактів: не варто погоджуватися на пропозиції легкого
заробітку, часто нелегального. Потрібно завжди мати із собою
якийсь засіб зв’язку, щоб у разі халепи зателефонувати до
людини, якій справді довіряєте.
4. Якщо ви потрапили в
ситуацію торгівлі людьми, то єдиним вашим другом може бути
поліція, навіть не тієї місцевості, де ви перебуваєте в певний
момент, а сусідньої. Поліцейський зможе скерувати вас до
консульства. Проте в країнах із невисоким економічним
розвитком поліція корумпована.
5. Не варто купуватися
на обіцянки місцевих щодо щасливого майбутнього, адже
вони мають експлуататорські цілі. В багатьох державах не
люблять іноземців, тому не варто сподіватися на допомогу
місцевого населення.
6. У проблемних ситуаціях, які
можуть трапитись із мігрантом, необхідно зв’язатися з
офіційними органами влади. На жаль, наші консульства не завжди
можуть допомогти через обмежені ресурси.
Потрібно
добре усвідомлювати свої права, володіти достатньою
інформацією про країну, куди ви їдете, про можливості допомоги
українських представництв, міжнародних і громадських
організацій.
7. Якщо йдеться про нелегалів, то перша
порада – поновити легальне становище. Якщо це неможливо, варто
навчитись обережно ставитися до контактів, не довіряти
родичам, друзям, жодній людині зі свого оточення. Варто
пам’ятати, що перебування за кордоном дуже змінює людей, їхню
психологію, ставлення до справ, багато хто втрачає
людськість, відчуття взаємодопомоги,
самосвідомість.
* *
*Ольга Масна
Львівська газета Вісник
міста
www.gazeta.lviv.ua
![]() Фермерський досвід допоможе одноосібникам -
28.09.10 Волинь – чи не
єдиний регіон в Україні, де до фермерства прилучаються нові
ентузіасти, які побачили у ньому перспективи самостійного
господарювання. Якщо торік загальна кількість фермерських
обійсть у країні скоротилася щонайменше на півтисячі, то в
нашій області вона збільшилася на 59, а з початку цього року
ще на 32 господарства. Сьогодні у нас налічується 732
фермерських господарства. Найбільше їх у Луцькому,
Горохівському, Рожищенському, Ковельському
районах.
Народна приказка „і швець, і жнець, і на дуду
грець” найкраще характеризує ситуацію, в якій доводиться
працювати власникам фермерських господарств. Але ні
багатогранність обов’язків, ні ризикованість справи, за яку
взялися, не змусили їх відмовитися від того шляху, котрий
обрали.
– Державна політика щодо цієї категорії
сільських товаровиробників зводиться до того, щоб вони могли
нарівні з іншими аграрними структурами скористатися всіма
доступними для них формами матеріальної підтримки, – сказав
начальник головного управління агропромислового розвитку
Анатолій Аршулік на зустрічі з фермерами, що відбулася
минулого тижня. – Цього року вони взяли пільгових
короткотермінових кредитів на 3220 тис. грн із сумою
компенсації 250 тис. грн, довгострокових – на 1754,5 тис. грн
із відшкодуванням 245,6 тис. грн. За придбану техніку
вітчизняного виробництва 13 особам (а всього за цією програмою
купували трактори і комбайни 17 осіб і господарств) повернуто
30 відсотків її вартості, тобто 628 тис. грн надійшли на
рахунки фермерів. Ще одна програма, яка доступна і фермерам, –
виплати за роботу у складних кліматичних умовах. Нею
скористалося 51 господарство, отримавши 290,1 тис. грн.
Державна підтримка стосується також догляду за молодими
садами, ягідниками, хмільниками, і кошти за її рахунок
надійшли ще одному фермеру.
Хоча в загальному обсязі
виробництва сільгосппродукції частка фермерських обійсть
становить лише 1,5 відсотка, ці ринкові формування накопичили
багатий самостійний досвід, особливо цінний для селян, котрі
після реформування колективних підприємств самотужки
обробляють земельні паї. Нині на Волині налічується понад 230
тисяч індивідуальних селянських господарств, які разом із
фермерськими дають 80 відсотків сільськогосподарської
продукції. Але, як зауважила заступник начальника головного
управління агропромислового розвитку Людмила Петриканин, ще не
відпрацьовані механізми для їхньої підтримки на державному
рівні, бо вони не зареєстровані як особисті селянські
господарства. Через малі обсяги продукції з одного двору
поодинці не можуть вийти на серйозний ринок продажу, відтак
іноді навіть відчувають розчарування від тих реформ, через які
довелося пройти агропромисловому комплексу.
– Нам теж
довелося долати такий шлях, – додав голова обласної асоціації
фермерських господарств Микола Собуцький. – Кожен сподівався
на розвиток сімейної господарки. Але умови ринку жорсткішають.
Тож і досвід, і час переконали: треба об’єднуватися. Бо
навіщо, скажімо, в одному селі, де господарюють три фермери,
кожному з них купувати і зернозбиральний комбайн, і
картоплесаджалку, і протруювач, які використовуються тільки
кілька днів чи тижнів за весь сезон? Чи не ліпше
скооперуватися?
Якщо фермери чітко побачили переваги
кооперації, то більшість селян ще не впевнені, що таким чином
не потраплять знову в колгосп. Саме цим аргументували своє
зволікання селяни Рожищенського району, коли запропонували
об’єднатися хоча б чотирьом-п’ятьом родинам. Мовляв, не з
нашим українським менталітетом можна пильнувати спільні
інтереси. Горохівчан теж не переконав багатий досвід фермера
Валерія Якобчука, який у цьому районі очолює асоціацію
фермерських господарств:
– Ніби й погоджуються з
необхідністю кооперації, але водночас приглядаються: а яка ж
моя особиста вигода у цій справі? – продовжив він думку свого
колеги. – Я ж давно пересвідчився: без обслуговуючих
кооперативів не обійдемося. Їх створення можна прискорити за
допомогою дорадчої служби. Фермер за це не візьметься, бо в
кожного своє господарство, яке вимагає щоденної уваги. Цю
структуру мали б узяти під свою опіку райсільгоспуправління. А
поки її немає, саме фермерам доводиться виконувати її функції.
Бо до них звертаються за допомогою і порадами
селяни-одноосібники, щоб зорієнтуватися у виборі якісних
засобів захисту рослин чи мінеральних добрив.
–Треба,
щоб хоча б на три села була одна людина, яка б шукала
інформацію, куди збути картоплю, зерно чи інші культури, де
дешевше купити добрива, засоби захисту рослин, – підтримав
фермер із Рожищенського району Микола Куденчук. – Ми готові
запропонувати кадри на кущові дорадницькі служби, бо маємо
чималий досвід роботи та знання.
Ефективно
господарювати на землі можна лише через ринкові важелі, щоб
при мінімумі затрат отримати максимум доходів. На цьому
наголосила голова асоціації фермерів Луцького району Оксана
Мигдаль, яка знайома із досвідом американських фермерів, а
нещодавно побувала ще й у Польщі:
– У повіті Красне
кліматичні умови подібні до нашого Полісся: поле – один пісок.
Тут вирощують багато малини. Це досить вигідне вкладення
кредиту, бо вже наступного після посадки сезону ягідники дають
непоганий урожай. Хіба це не перспектива для поліських районів
– займатися ягідництвом?
І для фермерів, і для
селян-одноосібників учасники зустрічі називали ще один
напрямок: вирощування овочів. Щоправда, останніми роками ті
фермери, які бралися за це, зазнали чимало розчарувань.
Місцеві переробні підприємства занепали або ж потрапили під
тиск недобросовісних власників, яким вигідніше розпродати
обладнання, ніж налагоджувати переробку. Микола Куденчук навів
приклад із Рожищенським консервним заводом:
– Наші
селяни готові вирощувати і моркву, і горох, і капусту, щоб
забезпечити сировиною це виробництво, але вже кілька
підприємців відмовилося тут працювати через сумнозвісну фірму
„Деметра”. Та й для зберігання овочів потрібні приміщення. Чи
ще десь залишилися такі, які могли б використати і фермери, й
одноосібники?
Власне, коло знову замкнулося на певних
структурах, які б координували питання розвитку як
фермерських, так й індивідуальних господарств.
– Саме
з цією метою в головному управлінні агропромислового розвитку
створено новий відділ розвитку фермерських, особистих
селянських господарств та сільських територій, – повідомив
заступник голови облдержадміністрації Віталій Заремба. –
Сільські мешканці – чи то фермери, чи одноосібники – не
залишаться наодинці зі своїми проблемами хоча б з огляду на
те, що при вступі до СОТ (а це станеться неодмінно) чималі
кошти передбачаються для соціального розвитку
території.
* *
*Валентина БЛІНОВА.
"Волинська
газета"
http://volga.lutsk.ua/
![]() КРАЙНЯ ХАТА ВІД РЕВУШОК, ДЕ КРАСА ЗЕМНА... -
16.09.10  Такої заквітчаної садиби, як у Надії Петрівни
Бурко із села з дивовижною назвою Оса, нема, мабуть, не тільки
на Волині, їх мало і в Україні
Дізнавшись, що цього
літа моя давня знайома і давня читачка "Віча" Надія Петрівна
Бурко збирається вирощувати помідори з... італійської розсади,
яку передала їй дочка, котра з чоловіком вже 10 років заробляє
на прожиття на Апеннінах, я взяла з неї слово, що обов'язково
покаже: а які ж плоди вродили з тих нагрітих
середземноморським сонцем насінин?.. Був один з останніх днів
літа, проте з неба сіялася, все прибуваючи, надокучлива
по-осінньому мжичка. І ми вже й не збиралися іти на поле, бо
помідори виявилися звичайними знайомими нам сливочками, але
Петрівні, котра вже кілька років дивує проїжджий люд автобуса
Володимир-Волинський – Ревушки своєю заквітчаною садибою,
захотілося довести, що і на городі у неї – ані зілиночки!
– Бо якби я тільки квіти гляділа, то яка б з мене була
господиня? – каже вона.
Просторий город навіть під
дощем радував розкішними полуницями, які родять усе літо,
довгим рядком суничок, які літня спека спочатку присушила, а
перші дощі відродили до життя, і на одному кущику були і сухі
пагінці, і квіточки, і ягідки. Ніде справді не було ні
зілинки, проте вразило не це. А... кавуни! Темно-зелені,
забутого уже нами сорту вогник, блідо-салатові, майже білі, і
знайомі смугасті. І коли Надія Петрівна опісля щедро
пригостила одним із них, він пахнув так, як давно вже не
пахнуть кавуни базарні. Вирощені на осівській землі диво-ягоди
(а саме ягодами є кавуни) дивували і своїми розмірами. А які,
розказувала господиня, були у неї баклажани... А які, ділився
враженням господар, були кабачки:
– Що листочок – то й
кабачок!
Цього спекотного літа Надія Петрівна поливала
лише квіти (годинами тягала шланг) і кавуни. Останні вирощує
вже немало років. Каже, що добре родять у неї і дині, але
цього року їх не садила, бо не любить. Насіння кавунів бере
українське, або раннє, або суперраннє. У минулому пробувала
вирощувати кавуни у ящичку на підвіконні, та закинула цю
затію, бо результат – один. Тому висіває просто у землю,
накриває обрізаною пластиковою пляшкою і чекає сходів. Якщо
зійдуть три насінини – залишає одну рослинку, бо кавун має
властивість дуже розростатися і плестися. Цього літа свої
смугасті і зелені "кабанчики" лише два рази підливала
гноївкою. І все!
Ніколи не забиває собі голови сортами
і назвами. Вирощує ж не на продаж, а для себе. І хоча кілька
разів мала італійську розсаду, але так само гарно родять у неї
й українські сорти. Італійська лише тим зручна, що кожна
рослинка сидить в окремій склянці, тому не прийнятися не може.
Діти, які гарують в Італії, розказували, що там таку розсаду
садять у ?рунт механізованим способом. Є спеціальна машина,
яка йде полем, лапою бере скляночку з розсадою – і у ?рунт.
Петрівна ж весну, літо і осінь гне спину, як молода. Хоча у
свої (признаємося!) 60 виглядає на літ 10 молодшою. Ще й
співає в ансамблі "Районні діви", у який зібрала таких же
ентузіасток, як сама.
Квіти біля її дому росли завжди.
Проте досконалу красу, яку можна побачити нині, вона почала
творити, коли кілька років тому пішла на пенсію. Ніякі
фотографії не в змозі передати аури досконалості, котра тут
панує. І звичайні ж ростуть квіти, проте підібрані так, що дух
від побаченого перехоплює. Зі старих шин зробили їй
декоративних лебедів. Штучного птаха поставила вона і на
подвір'ї серед зеленого моріжку: може тут тому й так гарно, що
нема асфальту... І вже два рази до штучного лелеки у гості
прилітав птах справжній. Ходив-ходив навколо, щось по-своєму,
по-лелечому говорив... Зі старих мисок зробила мухомори, під
мухомор (бо ж гарно і яскраво) пофарбувала дашок колодязя. Ще
недавно росли перед будинком дві розкішні ялинки, але минулого
літа несподіваний вітер надламав обидві. А їх Петрівна завжди
прикрашала на Різдво. При цьому вона має звичні селянські
клопоти і лише недавно збулась корови.
* *
*Наталія МАЛІМОН. Турійський район. На
фото: побачити, яку красу створила Надія Петрівна, в Осу
заїхав і соловичівський сільський голова Ярослав Кашуба; ось
таке в цієї господині подвір'я. Фото Миколи ДАВИДЮКА. Вiче -
Волинський тижневикhttp://viche.lutsk.ua/
![]() ТАЄМНИЦЯ ШАНКОВОГО ЯРУ -
25.09.10  Нещодавно завершила по- льові
дослідження Хрінницько-Волинська археологічна експедиція. Про
них нам розповів заступник директора Інституту археології НАНУ
Денис Козак. (на фото)
-Денисе Никодимовичу,
експедиція у Хрінниках вже стала традиційною, триває більше
десятка років. Які результати маєте цього року?
-
Хрінницько-Волинська археологічна експедиція триває вже 18
років. Вона діє цілий рік: три місяці польового сезону, а
решта часу триває лабораторна обробка матеріалу. Щороку маємо
якісь відкриття, які не перестають дивувати вже вісімнадцятий
рік. Цей сезон також цікавий. Ми почали досліджувати найвищу
точку урочища Шанків Яр. І нарешті, здається, знайшли
пояснення назві урочища. Ми натрапили на садибу місцевого
феодала польсько-литовської доби XIV-XV століття. Ймовірно,
його звали Шанко, Шанків або якось так. Очевидно, з того часу
це урочище і називається Шанків Яр або Шанкове поле. Це дуже
цікаво як для історії села, так і для науки, бо
польсько-литовська доба - це біла пляма не тільки в історії
Волині, але й України. Якісь писемні свідчення є, але
археологічних даних майже немає. А без них повністю розкрити
історію того часу неможливо. Особливо життя економічного,
оскільки писемні дані стосувалися в основному політичних
подій, життя князів чи місцевих князьків.
- І що
вдалося знайти на обійсті у боярина Шанка?
- У цій
садибі ми натрапили на зерносховище десь приблизно на
три-п'ять тонн зерна і знайшли пекарню. Точніше - це
кухня-пекарня, дуже цікавої, оригінальної конструкції. Вона
заглиблена у землю, до споруди якої примикав ряд глиняних
печей, де не тільки випікали хліб, а й, очевидно, готували
їжу. За писемними джерелами ми можемо відтворити палаци та
замки, а от побут народу - це вперше. Судячи з усього, власник
цієї садиби був особою знатною і багатою, оскільки він був
воїном. Ми знайшли прекрасно збережену залізну шпору, що чітко
датується XV століттям. Також маємо набір панцирів із рогової
кістки. Це також цікаво, бо досі вважали, що панцирі були
тільки залізні та шкіряні. Виявляється, були і кістяні. Маємо
пластинку, за її формою можемо відтворити весь панцир. Із
знахідок, що стосується спорядження коня, є так звані
вудила-псалії. Очевидно, що цей феодал був воїном-вершником,
якщо казати по-європейськи, то лицарем. А лицарем міг бути
тільки знатний чоловік.
- Отже, садибу феодала
дослідили вже повністю?
- Ні, наступного року
хочемо продовжувати. Якщо ми повністю розкриємо цю садибу, то
це буде вперше в історії археології України. Я думаю, що ми це
зробимо, оскільки локалізація цього панського двору досить
чітка, обмежена.
- Чи знайшли щось, крім
пізньосередньовічних матеріалів?
- Є також цікаві
слов'янські речі. У Хрінниках був цілий осередок культури
Луки-Райковецької. Це ранні слов'яни IX-X століть, переддень
утворення Київської держави. Цей період цікавий тим, що мало
досліджений, особливо на Волині. Маємо два об'єкти цього
періоду. В одному з них - житлі VIII-IX століття - виявлено
вироби із металу. Це так звана срібна лунниця, яка була
оберегом і яку носили всі багаті, знатні слов'янки того часу.
А особливо цікава так звана черепаховидна фібула. Вперше на
території України черепаховидна фібула виготовлена із
посрібленої бронзи. Вона нагадує черепашку із чотирма лапками
та головою. Ще будемо шукати аналогії, але, судячи з усього,
вона походить із Прибалтики чи Скандинавії. Якщо це так, то
можна сказати, що зв'язки Волині та України із Скандинавією
почалися не з вікінгів Х століття, а набагато раніше. Знахідка
дасть змогу глибше простежити ці зв'язки.
Такі фібули
були в ХІ-ХІІ століттях, досить великі, але золоті і срібні.
Ми вважали їх етнічною ознакою вікінгів. А цьогорічна
хрінницька знахідка говорить про те, що це також ознака
набагато раніших зв'язків із Прибалтикою. Це цікаво з точки
зору прихильників та противників норманської теорії. Очевидно,
зв'язки із скандинавами не можна зводити лише до воєнних
сутичок, бо були глибинніші торгові та економічні
зв'язки.
- З-поміж іншого ви досліджуєте діяльність
готів. Щороку маєте якісь знахідки решток життєдіяльності цих
давніх германських племен. Хрінники відомі широкому загалу
саме завдяки «готським» знахідкам...
- Цього року
ми не натрапили на готське поселення, хоча знайшли місце, де
починається готський двір. Було багато хороших знахідок, але
якихось об'єктів ми не знайшли. Наступного року плануємо
розкоп якраз у напрямі готського поселення, аби знайти його
край.
Зате маємо цікаву знахідку інших східних
германців рубежу ІІІ-IV століття нашої ери - житло носіїв
ясторфської культури. Вони проживали в основному у Німеччині,
Скандинавії та на території північної Польщі, а тепер ми
вперше знайшли ясторфську культуру на Волині. Досі на Україні
їхні пам'ятки зафіксовані уздовж Дністра та в Подніпров'ї.
- Тобто це було значне поселення, де люди жили впродовж
віків?
- Хрінники - це надзвичайно цікаве готське
поселення. Ці вісімнадцять років додали в історію України дуже
багато, вже і в історіографію увійшли. Вперше тут знайшли
найдавніше рало, на тисячу років чи півтори давніше, ніж у
Європі. Минулого року тут було вперше знайдено готський
жертовник. Він цікавий тим, що хоча належав готам, але
відрізняється, має явні слов'янські впливи. Германці не різали
жертв, не вбивали, а клали усі пожертви у спеціальному місці.
Ми ж знайшли жертовник, де горів вогонь, а це чисто
слов'янська риса.
- Ви сказали, що садибу у
Шанковому Ярі та готське поселення будете досліджувати
наступного року. За час між польовими сезонами чорні археологи
не «досліджують» ваші розкопи?
- Вони не дуже
надокучають, бо втратили тут перспективу. По-перше, ми їм
нічого не залишаємо. По-друге, культурний шар там на глибині
півметра. По-третє, там трава і металошукачем нічого не
вловиш. Хоча, коли приїжджаємо, то минулорічний розкоп весь у
ямках.
- Ця проблема актуальна не тільки для
Волині.
- Загалом ситуація страшна. Через це
пройшли усі країни. Проте, коли масово відкривалися пам'ятки у
Європі, то ще не було металошукачів. Відіграє роль і бідність,
бо не від добра люди беруться за нелегальні пошуки. Дехто
вважає, що, купивши металошукач, вже через тиждень
розбагатіє.
- Але все-таки українська археологія має
перспективу?
- Європа не має що досліджувати у
себе. Тому у них вже прокльовується інтерес і до України.
Звичайно, аби у першу чергу вивчати цікаві їм періоди:
палеоліт, епоху бронзи. Прокинувся інтерес до трипільської
культури, але швидко згас. Вже із ранньозалізного часу
історичні шляхи європейських народів розходяться, а тому
європейські вчені цим періодом на території України не
цікавляться. А ранньослов'янським часом і тим більше. Ці
дослідження повинна фінансувати держава, якщо хочемо знати
свої корені. Проблема також у тому, що зараз не вистачає
вчених-практиків. Коли я почав займатися археологією, то
захоплювався німецькими виданнями: видані на крейдовому
папері, з прекрасними ілюстраціями. До цього ставилися, як до
виду мистецтва. Перспективи у нас колосальні, але от як їх
втілити у життя - це вже інше питання.
* *
*Сергій НАУМУК
Луцьк
НЕЗАЛЕЖНА
ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНА ГАЗЕТА
"ВОЛИНЬ"
www.volyn.com.ua
![]() «Народе мій,до тебе ще я верну, і в смерті обернуся
до життя...» - 04.09.10
 25 років тому, в ніч на 4
вересня в табірному карцері села Кучино Пермської області
загинув поет і правозахисник, кандидат на Нобелівську премію
Василь Стус.
Людина, котра увійшла в нашу історію як
Великий Українець незалежно від сфальсифікованих рейтингів
провокативної одноіменної передачі чи ксенофобської облуди
«експерта» у ранзі доктора історичних наук. Людина, котра була
і залишається бути еталоном сумління, гідності й незламності
духу, що «рвав до бою» його тіло навіть тоді, коли в ньому
згасала остання іскринка життя... Вперше Василя Стуса
заарештували в 1972 році за популярним у ті часи звинуваченням
— «проведення антирадянської агітації і пропаганди». Так у
країні з її «найгуманнішим ладом» оцінили його вірші та
правозахисні статті, де за «наклеп» на дійсність правила
незручна для режиму правда. Після п’яти років ув’язнення у
Мордовії та трьох років заслання на Колимі поет не довго пив
повітря умовної волі. Вдруге його як «особливо небезпечного
рецидивіста» кинули за грати в травні 1980 року. Радянський
Союз готувався до Олімпійських ігор і «санація» великих міст
від дисидентів—членів Гельсінкської групи була важливішим
завданням, ніж «дезактивація» столиці від соціально небажаних
елементів — повій та бомжів. Десять років таборів особливого
режиму та п’ять років заслання — новий «рекорд», що належало
взяти політв’язневі-бунтарю. Він і привів його на останню
сходинку життєвого «п’єдесталу» — установу ВС-389/36 у
далекому уральському Кучино.
Що ховалося за цією
загадковою абревіатурою, розповідає колишній «в’язень
сумління», відомий правозахисник, лауреат премії імені Василя
Стуса Василь Овсієнко:
— Історія цього останнього
заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980-го до 8 грудня
1987 року через нього перейшло всього 56 в’язнів. Ця
«установа» скоро стала відомою у світі як «табір смерті», бо
вісім її в’язнів загинули... Фактично це був не табір, а тюрма
з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах
рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в
камерах. Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому
бляхою дворику два на три метри, заснованому вгорі колючим
дротом, а на помості — наглядач... Огорож довкола зони різного
типу сім — до дроту під напругою включно... Харчування наше
коштувало 24—25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча, бо
приміщення стоїть на болоті: підкоп неможливий... Та найважче
було витримувати психологічний тиск...
Пан Овсієнко
згадує, що Василя Стуса особливо нещадно почали «пресувати» з
1983 року. В лютому його на рік запроторили в одиночку. «Коли
він звідти вийшов, то нас звели у 18-й камері десь на півтора
місяця. Я перечитав його грубий саморобний зошит у блакитній
обкладинці з кількома десятками віршів, написаних верлібром,
та зошит з перекладами 11 елегій Рільке (Василь Стус знав
кілька європейських мов і блискуче перекладав на українську
Кіплінга, Гете і Рільке. — Авт.)... В останніх листах цю
збірку Василь іменує «Птах душі»... Та «Птах» не вилетів із-за
грат. Це ще один злочин проти української культури... І не
тішмо себе солодкою казочкою, що рукописи не горять. Михайлина
Коцюбинська каже, що Стусова творчість — як дерево з обрубаною
вершиною. З п’яти його кучинських років залишилося всього 44
листи, кілька віршів і текст, названий у виданнях «З
таборового зошита»...
Не виключено, що цей текст і став
тією вибуховою силою, яка знищила самого автора. Адже
репресивно-тоталітарна влада не могла йому пробачити появу
«таборового зошита» в друку на Заході. Ще одним каталізатором
загибелі поета за нез’ясованих обставин, ймовірно, було і
висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії з
літератури. Кремль, переконаний пан Овсієнко, не міг
допустити, щоб українець, та ще ув’язнений за політичними
мотивами, став лауреатом. А немає людини, зникає проблема.
Адже Нобелівську премію присуджують тільки живим...
В
останні дні серпня 1985 року Василя Стуса за «порушення форми
заправлення ліжка» вчергове кинули в карцер. «Злісний порушник
естетики інтер’єру камери» оголосив голодний бунт. А в ніч з 3
на 4 вересня обірвався його страдницький земний
шлях...
«Це цілком можливо, що смерть настала від
серцевого нападу, — припускає Василь Овсієнко. — Але зважмо,
що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі
лише одяг. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Сонце
в той карцер не заглядає. Вранці ми бачили на своїй камері лід
на шибках. А Стус не мав чим укритися. І енергії, щоб
зігрітися, не мав...». Утім, побратим поета просить зважити і
на те, що незабаром нагла смерть загадково прибрала з життя
трьох працівників установи — свідків загибелі Стуса. «Усе це
викликає серйозні сумніви, чи справді його смерть настала
внаслідок серцевого нападу». Хоча, що тепер гадати, — і в
безпосередньому виконанні смертного вироку, і в
опосередкованому винуватець один: нещадний тодішній режим. Він
не «посоромився» виморювати голодом мільйони, розстрілювати
українське Відродження, випалювати національну свідомість
поневолених народів. Він не «бентежився» і катуванням
найяскравіших носіїв генотипу українства.
Лише 1989
року останки Василя Стуса вдалося перевезти в Україну й
урочисто захоронити на Байковому цвинтарі. Ще через чотири
роки йому посмертно присвоєно Шевченківську премію. Його
творчість вивчають школярі і студенти. Збулося пророцтво
поета: він «вернув» до свого народу і «в смерті обернувся до
життя». Та, на жаль, погребний подих чусовського карцеру ще й
нині долітає до його рідної землі. Новітні вандали
відмовляються присвоїти ім’я Стуса Донецькому університетові,
де він колись навчався, бо «на Донбасі є достойніші люди».
«Достойніші» виполюють посіяні його поетичною і громадською
працею паростки людської і національної гідності. Причин для
серцевого нападу багато. Але... «Коли життя забране — крихт я
не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже
відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і
зачиниться надовго... Але голови гнути я не збирався, бодай що
б там було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за
честь котрого я мушу обставати до загину («З таборового
зошита»)».
Україна стоїть за успадкованою творчістю
Стуса, де кожен рядок — оголений нерв, біль і надзвичайно
висока художня естетика. І після трагічного передчасного
загину він обстає за честь свого народу!
* *
*Людмила КОХАНЕЦЬ
м. Київ
"Голос
України" - газета Верховної Ради
України.
www.golos.com.ua
![]() Між
двох ударів серця... -
28.09.10  Сергій Ковальчук — за професією
лікар-кардіолог, а за покликанням серця — Поет. Працює
завідувачем відділення кардіології в Клінічному госпіталі МВС.
А вільний від роботи час присвячує поетичній Музі. Його поезія
— намагання дослухатися власного серця, розібратися в його
ритмах, продиктованих нашим непростим сьогоденням. А ще в цій
поезії — неповторний трунок швидкоплинної молодості і
зачарування життям, яке прекрасне щомиті! А що таке мить
життя? Тільки Поети та Лікарі знають — всього лише відстань
між двох ударів серця...
Мораль
сьогодення
Вірити, надіятися, жити,
Дарувати
усмішки юрбі,
Не топтать кохання квіти
І не заздрити ні
другу, ні собі.
Не мовчати, де потрібне слово,
І не
бігти, коли треба йти,
Щоб в житті не стати
випадковим,
Бути зодчим, зводячи мости.
Вірністю
закохувати в себе,
Чемністю роззброювать нахаб,
Вміти
поважати Землю й Небо,
Йти до правди, як до волі
раб.
Віддаватись мріям, мов дитина,
Помагати всім, хто у
біді,
Кожну мить, хвилину чи годину
Не згубить в
життєвому путі.
Всі людські закони, ідеали
До висот
орлиних піднести.
І не лізти на ганебні п’єдестали.
Чи
готовий до усього цього ти?
* *
*Я дякую тобі, о наша Україно,
За
те, що матір ти мені дала,
Прекрасну матір, ніжну і
єдину,
А ще за мрії, що, як два крила,
Несуть мене через
людські
дороги,
Несуть мене через хиткі мости.
В
часи приємні і в часи
тривоги
Я їх заприсягаюсь
берегти.
* *
*Стань для мене красою
землі,
Посміхнися ромашкою в житі,
Стань для мене ключем
журавлів,
Ароматом закоханих квітів.
Стань краплиною
сонця в росі
І закоханим вітром над нею,
Стань могуттю
прадавніх лісів
І єдиною в світі зорею
Стань ти
хвилькою в світлі води
І скарбницею щирого слова.
Моя
мріє! До мене прийди,
Подаруй мені світ вечоровий
* *
*Чому мій сон твоє ім’я шукає —
Десь на
звороті фото підпис є,—
Я загубив твоє ім’я, а ти моє,
І
серце й досі в пошуках блукає.
Чому в тобі нема того
розмаю,
Який весна любові роздає.
Забудь моє ім’я, а я
твоє
Хоча б ще раз у сні своїм
згадаю.
Чому ще й
досі я тебе не знаю,
Дощ за вікном так безупинно
ллє,
Тепер кохання нас не впізнає,
Пожовклим листям
вітер стежку
замітає.
Десь на звороті фото підпис
є,
Шкода, що то вже фото не моє.
* *
*Сніги поволі відійдуть,
І стануть
звичними тумани.
І в білосніжну каламуть
Гортатиметься
місяць п’яно.
Вернуть додому солов’ї,
Сади тонкими
пахощами
зрадять,
Загомонять, кохаючи, гаї,
І ріки
грацією знадять.
Прокинеться живе од сну,
Кохання Землю
напуває.
Ти приготуйсь стрічать весну,
Прокинься, друже
мій,— світає.
* *
*ПОДІЛЮСЬ
Поділюся зі
світом
Весняним білим цвітом
І кохання
привітом
Поділюся із ним.
Поділюся зі світом
Теплим
променем літа
І колоссям налитим
Серед сонячних
жнив.
Поділюся зі світом
Я туманом розлитим,
Тихим
зоряним світлом
Серед шепоту хвиль.
Поділюся зі
світом,
Щоб стать щастям зігрітим
І яскраво зоріти
На
порозі надій.
* *
*Від кордонів людської душі
Відступивши
всього лиш на крок,
Бачу тільки пустелю, й межі
Тут не
має гнітючий пісок.
Я посеред пустелі стою,
Поміж
смертю й життям?
на межі.
І вбиває душу
мою
Легковажність людської душі.
Подолаю кордони тих
меж,
Що будує людська душа.
Але хочу дізнатися все
ж,
Де безглуздя людського межа
* *
*Анатолій Матвійчук
Народний артист
України
Київська муніципальна газета
ХРЕЩАТИК
www.kreschatic.kiev.ua
![]() ЇХ
НАЗИВАЛИ БАНДИТАМИ Й НАВІТЬ АМЕРИКАНЦЯМИ -
24.09.10
Нелегка доля українців, переселених до нас із
Польщі9 вересня 1944 року УРСР та
Польща уклали Угоду про евакуацію українського населення з
території Польщі і польського – з території УРСР. Українці,
які проживали у південно-східних польських районах, мали
переселитися в Україну, а в Польщу повинні були виїхати поляки
та євреї, які перебували в польському громадянстві до 17
вересня 1939 року та мешкали в УРСР. Вчені ставлять під сумнів
правові підстави процесу цього переселення, адже на той час
УРСР не була суб’єктом міжнародних відносин, й СРСР не
уповноважував Україну укладати договори такого
рівня.
Це було перше виселення українців із земель,
які вони займали споконвіку. Наприкінці 1944 року до України
ввезли 482 тисячі чоловік. Серед перших переселенців були і
ті, хто добровільно залишив польську територію, потрапивши під
вплив агітації про щасливе майбутнє життя на звільненій
Україні, можливість національного розвитку, що придушувався
польською владою. Але процес добровільного переселення не
набирав масштабності: Радянська Україна була чужою, викликала
тривогу сталінська репресивна політика, що позначилася на
житті Західної України. Другий етап переселення українців
тривав з вересня по жовтень 1946 року і носив уже примусовий
характер. Людей вивозили поспіхом; були серед переселенців й
такі, хто добирався власними силами до нового місця
проживання. Від’їжджали, маючи те, що встигли зібрати іноді за
декілька годин, під дулом автоматів. Кульмінаційним моментом
депортаційного процесу стала операція „Вісла”, котра завдала
українству прокомуністичної Польщі непоправних втрат. У селі
Павлокомі за одну ніч вбили 366 його мешканців, а до
концтабору Явожно було ув’язнено 3800
українців.
Радянське керівництво регулювало непростий
процес облаштування прибулих. 15 грудня 1944 року прийнято
Постанову РНК УРСР та ЦК КП(б)У ,,О подготовке к приему,
размещению и устройству украинского населения, эвакуированного
с территории Польши”. Постановою РНК УРСР та ЦК КП(б)У від 31
липня 1945 року за № 1195 ,,Об освобождении от обязательных
поставок сельскохозяйственных продуктов, от денежных налогов и
от платежей, обязательного окладного страхования хозяйств,
переселенных из Польши” всі переселенці, а також організовані
з переселенських господарств колгоспи звільнялися від сплати
всіх видів податків на дворічний термін. Якщо переселенці
складали більше половини членів колгоспів, такі господарства
теж звільнялися від всіх виплат на 2 роки. Постановою РНК УРСР
та ЦК КП (б)У від 22 вересня 1945 року за № 1154 „О возмещении
озимых посевов, оставленных в Польше хозяйствами,
переселившимися в УССР” передбачалася видача переселенцям
продовольчого зерна в розмірі 4 центнерів за кожний гектар
озимих посівів як компенсація. Керівні органи 11 областей, в
тому числі й Кіровоградської, повинні були негайно встановити
на основі документальних даних кількість залишених посівів у
Польщі та через Уповнаркомзаг по областях забезпечити видачу
на місцях із пунктів заготзерна озимих культур. Звітувати про
кількість відпущеного зерна місцева влада повинна була перед
РНК УРСР та ЦК КП(б)У кожних п’ять днів.
Життя
переселенців на „великій Україні”, зруйнованій
німецько-фашистськими окупантами, було наповнене
випробуваннями та поневіряннями. Адже нажите добро,
заготовлене зерно, худоба, реманент залишилося на обійстях по
той бік державного кордону.
Облаштування сімей
переселенців стало серйозним навантаженням для Кіровоградщини,
що лише піднімалася з руїн. Матеріальні збитки, завдані
області після трьох років окупаційного режиму, складали більше
14 мільярдів карбованців. Як видно з протоколів засідань
виконавчих комітетів Кіровоградської міської та районних рад
депутатів трудящих за 1945 – 1948 роки, цими органами
приймалися рішення щодо сплати новоприбулим вартості майна,
залишеного в Польщі, надання їм кредитів. Так, виконкомом
Новоукраїнської районної ради з липня по грудень 1945 року
було ухвалено рішення про надання 25 переселенцям з Польщі
кредитів на 125 тисяч карбованців для будівництва житла та
придбання худоби. У протоколах засідань виконкому
Кіровоградської міської ради за серпень – вересень 1946 року
містяться відомості про сплату 12 особам вартості майна,
залишеного ними в Польщі, та надання одноразової грошової
допомоги в розмірі 1000 карбованців переселенцю Станчаку Г.П.,
який через тяжкий матеріальний стан не мав можливості оплатити
навчання на курсах бухгалтерів.
У листі заступника
начальника управління при РНК УРСР в справах евакуації та
розселення українського і польського населення начальникові
сектора розселення при Кіровоградській обласній раді,
датованому 26 березня 1946 роком, вказувалося: „…переписка,
вскрывающая общий объем хода расселения украинского населения,
эвакуированного из Польши в Вашу область, должна вестись в
секретном порядке”. Взаєморозрахунки з переселенцями в умовах
повоєнної відбудови проводилися доволі непросто. Якщо
переселенець не отримував опису майна, актів, накладних з
причин, від нього не залежних, або якщо такі документи було
втрачено, він мав подати заяву до виконкому райради, довідки
від райуповнозага, райфінвідділу про те, що не отримував
допомоги сільгосппродуктами та майном. Після ретельної
перевірки в кожному окремому випадку документи направлялися до
сектора розселення при обласній раді, звідти – до управління у
справах евакуації в Києві, потім – на місце виселення.
Інформації райвиконкомів за 1945 – 1946 роки дають уявлення
про заходи місцевої влади, спрямовані на вирішення проблем
переселенців.
Так, з виділених по плану РНК УРСР на
облаштування сімей переселенців 50 тис. шт. цегли Знам’янський
район станом на 1 червня 1946 року отримав 10 тисяч, солі з
140 тисяч тонн – 3 центнери. Дані по Новопразькому району
свідчать, що станом на 25 червня 1946 року з 47 родин
переселенців, котрі надали описи залишеного в Польщі майна,
розрахунок отримали 7 родин, в Бобринецькому районі з 49 сімей
переселенців, що надали описи залишеного майна, 46 отримали
розрахунок за залишені посіви.
Слід згадати і про
несприятливі умови 1946 року, коли літо було найбільш
засушливим за попередніх 50 років. Виконавчим комітетом
Новгородківської районної ради в березні – квітні 1947 року
приймалися рішення про додаткові заходи з надання допомоги
харчуванням населенню району, що потерпіло від неврожайного
року, якими передбачалося організація пунктів щоденного
одноразового харчування по сільрадах району, а також
розширення райспоживспілкою мережі їдалень з мінімальною
нормою продуктів. Голод 1946 – 1947 років, що утаємничувався і
офіційно озвучувався як післявоєнні труднощі, ускладнював
становище переселенців і в значній мірі тих, хто не був членом
колгоспу.
Гостро протягом тривалого часу стояла
проблема забезпечення приїжджих житлом. В об’єднаному рішенні
виконкому Кіровоградської міської ради та бюро міського
комітету КП(б)У від 14 серпня 1946 року вказувалося на
необхідність забезпечення житлом переселенські сім’ї, а також
на те, що є родини, які мають бажання одержати земельні
ділянки для будівництва, але через недостатню роботу
комунвідділу нічого не зроблено в цьому напрямку. В довідках
про господарчо-побутове облаштування переселенців, складених в
районах області, міститься інформація про те, якими були нові
оселі у переселенців: „В предоставленном жилье надо открыть 2
замурованных окна и застеклить их, поставить колонны в сенях
для подпорки потолка”; „...отведенный дом является старым, с
поврежденной крышей, он не соответствует стоимости дома,
сданного по описи”; „Решение райисполкома о предоставлении
дома переселенцам было еще 5 месяцев назад. Но это решение не
было доведено до председателя сельсовета, и выполнением его
никто не интересовался. Семье остро необходимо жилье”; „Дом
без окон (т.е. не застеклены). Обида у переселенцев на то, что
предоставили дом, не очищенный от поросят и телят, которые там
находились”; „В комнате в 25 кв. м – две семьи переселенцев”;
„Четверо переселенцев выстроили жилые помещения (полуземлянки)
по 15 кв.м. Шахта помогла строительным материалом”.
За
словами переселенки з Краківського воєводства до
Компаніївського району М. Гунчак, її землякам було тяжко і від
того, що місцеве населення не завжди добре сприймало нових
сусідів, не було можливості помолитися в церкві, навідатися до
могил померлих рідних. Нерідко присутність переселенців, яких
„доселяли” в хати колгоспників (іноді в будинку проживало по
7–9 чоловік), викликала у місцевих жителів негативні емоції.
Образи, неприязнь – це все траплялося в стосунках між
переселенцями та селянами. В Устинівському районі жителі
одного із сіл заборонили переселенцям брати воду із загальної
криниці. В Бобринецькому районі господар будинку, частину
якого займала сім’я переселенців, вимагав щомісячної сплати в
100 карбованців. Нерідко керівництво колгоспів, сільрад
проявляло бездіяльність у вирішенні нагальних потреб
переселенців, допускаючи образи на їхню адресу (називаючи
бандитами, навіть американцями). Зрозумілими у цих умовах є
слова переселенців, які містилися в скарзі до київського
керівництва в справах переселення: „Враження, що прибули
відбувати примусові роботи”.
Переселенці, потрапивши в
складні умови, намагалися покинути Кіровоградщину та
повернутися на Західну Україну. Так, станом на 1 грудня 1945
року з 207 сімей, прибулих до Піщанобрідського району, виїхали
64 (з них 3 родини отримали офіційний дозвіл). В
Новоукраїнському районі в 1946 - 1947 рр. з 162 сімей
переселенців залишилося 9. Покинувши Кіровоградську область
самовільно, переселенці залишали свої евакодокументи в
сільрадах, колгоспах. Ті, хто не був членом колгоспу, залишали
на місці належне їм майно, тим самим вдруге позбуваючись
господарства. В документах обласного переселенського відділу є
відомості про осіб, евакуйованих в 1945 році з Люблінського
воєводства в Херсонську область, які самовільно виїхали в
Рівненську область, а звідти були вже вивезені на
Кіровоградщину.
Репресивні методи в політиці Польщі
відносно українського населення, які підтримувалися радянським
керівництвом, вписали трагічні сторінки в людські долі.
Офіційна риторика, що звучала в другій половині 40-х років
щодо переселення українського населення на північ Польщі та
УРСР, прикривала іншу реальність, яка буде жити в пам’яті не
одного покоління.
* *
*Лариса ПАСІЧНИК,
головний спеціаліст
відділу інформації та використання документів Державного
архіву Кіровоградської області
Газета ВЕЧІРНЯ, м.
Кіровоград
http://vechirka.com.ua
![]() Талант контррозвідника -
28.09.10  Визначному діячеві
націоналістичного руху, уродженцеві Прикарпаття Миколі
Арсеничу (псевдо Михайло, Березовський, Дем’ян, Максим,
Григор) — членові Центрального проводу ОУН, керівникові Служби
безпеки, генералові контррозвідки УПА, який тісно співпрацював
зі Степаном Бандерою і Романом Шухевичем, днями виповнилося б
100 років. Він народився 27 вересня 1910 р. у Нижньому
Березові тепер Косівського району в заможній селянській
сім’ї.
Микола Арсенич рано пов’язав своє життя з
українським національно-визвольним рухом. В юнацькі роки він
був активним членом «Пласту», УВО. У рік створення ОУН (1929)
став її членом й обіймав високі пости в організації. 1937 року
за революційну діяльність його заарештувала польська поліція і
засудила на три роки ув’язнення. Перебуваючи у Львівській
в’язниці «Бригідки» (1937—1938), Арсенич став провідником
громади українських політичних в’язнів. Після звільнення разом
із Романом Шухевичем і Миколою Лебедем працював над планом
викрадення з в’язниці Степана Бандери, який так і не вдалося
втілити в життя.
Після окупації Польщі СРСР і
фашистською Німеччиною в 1939 році Микола Арсенич брав активну
участь у формуванні бойових груп ОУН, а ще рятував громадських
та політичних діячів зі східних регіонів України, яким
загрожували більшовицькі репресії, і переправляв їх таємно
через кордон на Захід. Коли провід ОУН організував Службу
безпеки (СБ) ОУН, М. Арсенич з березня 1941 р. став референтом
цієї структури й очолював її аж до смерті — до 1947 року. Він
був розвідником за покликанням. Як керівник СБ ОУН умів
підбирати кадри, налагодив високу дисципліну і конспірацію.
Він був не лише учасником, а й організатором охорони під час
проведення Другого (1941 р.) і Третього зборів ОУН (1943 р.),
конференцій ОУН в 1941—1943 роках, нарад її керівного складу в
1944—1946 роках. На керівному посту СБ Арсенич виявив велику
волю і хист контррозвідника, викрив і знешкодив широку мережу
ворожої польської та більшовицької агентур. У четвертому
кварталі 1943 р. проводив вишкіл розвідників на Волині, а
влітку 1944-го — у Чорному лісі. Тут він зустрічався з
чільними провідниками, давав їм настанови про те, як позитивно
налаштовувати до себе людей, щоб отримувати необхідну для
розвідки інформацію, навчав виявляти ворожу
агентуру.
М. Арсенич був прихильником фізичних «чисток»
«своїх» зрадників у лавах повстансько-підпільного руху. Він
закликав: «Учіться пізнавати душу людини, вмійте вислухати
думки інших. Не плекайте ненависть, бо ненависть позбавляє
логічного способу думання, будьте лікарями, завдання яких є
лікувати свій народ перед моральною гниллю, перед духовним
занепадом».
Один із провідників ОУН, командир
«УПА-Захід» Олександр Луцький згадував: «Микола Арсенич був
низького зросту, гарної статури, мав худе продовгувате
обличчя, був ввічливий. Вмів позитивно налаштовувати до себе
людей. При зустрічі з ним важко було повірити, що він —
керівник СБ».
У 1944 році в Рівному, Львові, Луцьку
діяв більшовицький розвідник і терорист Ніколай Кузнєцов
(згодом — Герой Радянського Союзу), який досконало володів
німецькою мовою, мав документи німецького капітана Пауля
Зіберта. Він збирав важливу інформацію, вивідував таємниці,
вбивав німецьких генералів. Розвідка УПА поставила собі за
мету зловити цього Зіберта, оскільки на місці кожного вбивства
він обов’язково «губив» якийсь «документ» ОУН. За це гестапо
жорстоко катувало спійманих націоналістів, проводило каральні
операції проти українського населення. Арсеничу вдалося
заманити Кузнєцова в пастку, і того спіймали. Арсенич довів
«Паулю Зіберту», що знає про нього все, і тоді той у всьому
зізнався. Сподіваючись врятувати собі життя, Кузнєцов видав
своїх агентів серед упівців, назвав їхні псевдо й паролі.
Однак, як ми всі знаємо, УПА тюрем не мала (не ті умови), а
залишати живим такого ворога українців було
небезпечно.
Більшовицька пропаганда роками
стверджувала, що вбивство повстанцями Кузнєцова є їхнім
співробітництвом з німцями. Але те, що СБ ОУН не передала
провокатора гестапо, засвідчує протилежне. Совєтська розвідка
ніяк не могла змиритися з тим, що «какой-то бандєровєц» виграв
поєдинок з їхнім професійним розвідником, тому вигадала іншу
версію загибелі терориста. Неодноразово траплялося, що Микола
Арсенич, переодягнувшись у радянську військову форму і
користуючись російською мовою, вислизав з оточення. За всі
свої надзусилля, успіхи в боротьбі з московськими окупантами
він отримав найвищу нагороду УГВР — Золотий Хрест Заслуги.
Арсенич здобув репутацію одного із найкращих конспіраторів у
всій ОУН та УПА. Саме йому належить заслуга створення Служби
безпеки, яка на рівних могла боротися з двома могутніми
спецслужбами світу того часу — гестапо та НКВС.
Після
приходу совєтів підпіллю ставало дедалі важче, гинули
патріоти. Уранці 23 січня 1947 року в лісі біля села Жукова
Бережанського району Тернопільської області з’явилася група
енкаведистів. То зрадник-яничар показав їм місце криївки.
Вороги пропонували здатися, та їм відповідав автомат
повстанців. Хтось палив документи. Сили були нерівні. Смертю
хоробрих у цій криївці полягли четверо: Микола Арсенич, його
дружина Ганна Гунько (псевдо Віра) — референт жіночої
організації Львівського міського проводу ОУН, провідниця УЧХ
Тернопілля, зв’язкова Центрального проводу ОУН, Степан Мельник
(Клим) і зв’язкова Центрального проводу Наталка. Чоловіки
застрелилися, жінки прийняли отруту. На місці їх загибелі нині
освячено пам’ятний хрест, останки загиблих поховано у
братській могилі в Бережанах.
14 жовтня 1952 р., у день
святої Покрови, з нагоди десятиріччя боротьби з гітлеризмом і
московським більшовизмом головнокомандувач УПА Василь Кук
(Леміш) видав наказ про вшанування загиблих командирів УПА,
яким присвоїв звання генералів. М. Арсеничу було присвоєно
звання генерала контррозвідки.
У Нижньому Березові, де
народився М. Арсенич, 2 лютого 1997 року на 50-річчя від дня
його загибелі голова проводу ОУН, голова КУН Ярослава Стецько
та народні депутати України Іван Білас і Роман Круцик на
фасаді місцевої школи урочисто відкрили барельєф із
зображенням героя. іменем М. Арсенича-Березовського названо
одну із вулиць Коломиї.
* *
*Петро АРСЕНИЧ.
Газета Галичина, м.
Івано-Франківськ
www.galychyna.if.ua/
![]() «Заробляти я почав з 13 років…» -
01.09.10  Багатодітний батько та успішний
бізнесмен Василь Откидач про свій перший «бізнес на
бананах-апельсинах» і школу життя
Бізнесмен Василь
Откидач відомий більшості, як директор торгової компанії
"АВС-цитрус". Але насправді таких компаній більше – таксі,
видобуток і розлив мінералки, РБУ-5, а також база відпочинку
”Вінниця” у Коблево. Сам він працювати почав з шкільних років
і впевнений, щоб стати «сам собі начальником» - слід починати
хоча б із вантажника.
- Чи мріяли у дитинстві стати
бізнесменом?
- У дитинстві мріяв про одне, в юності –
про інше. Але завжди хотілося жити достойно, поважати себе
самому та змусити поважати себе інших. Було бажання мати добру
улюблену роботу. Виховувати дітей. Багато. Поки що їх п’ятеро,
чекаємо на шостого. Це в принципі, усе про що людина
мріє.
- Як склалась доля 11-річного хлопчика-сироти, для
якого ви стали опікуном і взяли в свою родину? - Йому вже
19 років і він вже перейшов на власні «хліба». Усе, що ми
могли для нього зробити – ми зробили. Зберегли його квартиру і
привели її у достойний стан. Він закінчив школу і вирішив жити
самостійно. У такому віці молодь намагається ухилитися від
опіки. Вважають, що вони вже пізнали життя. Подивимося. Я
також пішов з дому у 17 років. Але часи були інші і спокус
менше: починаючи з кафе, пива, цигарок… - На що ви
потратили перші зароблені гроші?
- Я почав підробляти
під час шкільних канікул на консервному заводі з 13 років, бо
грошей у нас ледь вистачало. Моя мама заробляла лише 90
рублів, з яких треба було сплачувати за кооперативну квартиру
й мене виховувати. Моя перша зарплатня була 70 рублів –
немало. Хоча перший тиждень пальці були як після відбійного
молотку.
Витрачав не на розваги - потрібно було заробити
хоча б на одяг, щоб виглядати не гірше за інших.
- Що,
на вашу думку, потрібно для досягнення успіху?
-
Життєва школа. Можна закінчити кілька вузів і бути зеленим.
Освіта дає лише теорію. Мені тому було легко вчитися, адже
дипломами лише підкріпляв вже набутий досвід. Був годинниковим
майстром, кочегаром, слюсарем-наладником на «Кристалі»,
приймав склотару, далі –технікум… У Львівській академії
кооперації деякі викладачі під час лекцій дивилися мені в
обличчя. І якщо я починав посміхатися – нервували. А я просто
уявляв, що до мене прийдуть ці студенти і їх по-новому
доведеться усьому вчити.
- Це ваша власна формула
успіху?
- Не хочу говорити, що у мене «семь пядей во
лбу», мені просто повезло. Я знаходив теми, які були нікому не
потрібні. Не секрет, що я і моя команда почали першими
поставляти банани та апельсини для вінничан не тільки до свят,
а щодня. З цього усе розпочалось. Ми почали заробляти непогані
кошти. Хоча усі говорять, що Откидач ринками керував, грошей
накрав. Скільки сьогодні накрали, я б за усе життя стільки не
вкрав. Тоді були добрі умови, хто здогадався – той і працював.
Тоді не було тих грошей як зараз.
- Які людські якості
важаєте головними?
- Відповідальність, порядність і ще
- тримати власне слово. Усі знають, що Откидач розраховується.
Ніхто у цьому житті ще не сказав, що я комусь щось
заборгував.
Досьє
Василь Іванович Откидач,
1956 р.н., директор компанії "АВС-цитрус".
Освіта –
Львівська академія кооперації. Двічі балотувався в мери
Вінниці.
Одружений, має п*ятьох дітей.
Сттарша донька
працює в сімейному бізнесі, старший син, який був директором
пансіонату в Коблево, з 2008 р. знаходиться за кордоном, що
пояснюють сфабрикованною кримінальною справою внаслідок
конфлікту із будівництвом сусідньої бази.
Живее у власному
будинку на Старому місті з бассейном у дворі.
Улюблена
марка авто – «Інфініті»
Улюблений одяг – спортивний,
костюмів не любить.
Хобі - віце-президент обласної
федерації універсального бою, на своїй базі в Коблево щороку
проводить змагання з єдиноборств.
Найкращий відпочинок –
сауна, бассейн і родина.
* *
*Ольга БАКАР
м. Вінниця, Газета
"Місто"
www.misto.vn.ua/ua/
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][26][27][28] |
Технології
