|
|
|
Новини з різних
областей
України | |
 "То не пасічник,
який бджіл боїться" - 02.10.10
Мед люблять майже
усі. Він смачний і солодкий. Зовсім інше ставлення до бджіл.
Адже вони боляче жалять. Втім, є серед нас герої, які не
бояться їх отрути - пасічники.
На подвір’ї Григорія Шевчука у селі
Йосипівка, що під Козятином, стоїть два десятки вуликів.
Здавалось би не багато. Тим не менш, пасічником себе пан
Григорій вважає завзятим.
Повний
текст >>>
* *
*http://uavisti.narod.ru/
![]() ДЕНЬ, ЯКИЙ ЗАПАМ'ЯТАЄТЬСЯ І В МІКРОРАЙОНАХ
КІРОВОГРАДА - 02.10.10
 Свято вулиці, свято мікрорайону… Такі
врочисті заходи напередодні Дня міста й інших визначних дат
стали вже звичними і бажаними для мешканців вулиць
Андріївської та Жовтневої Революції, а також селища Гірничого.
Їх організовують для людей депутати Кірово- градської міської
ради Микола Цуканов й Андрій Кролевець.
ТІШИЛИСЯ ВСІ –
ВІД МАЛОГО ДО СТАРОГО!
 Ці депутати ініціювали 16 та 17 вересня
святкування Дня міста у названих куточках Кіровограда, аби
містяни, які не могли бути в центрі міста під час свята, також
відчули свою причетність до нього, побачили й почули відомі
художні професійні, аматорські колективи, долучилися до
всеміських урочистостей…
У великому дворі, який
утворюють багатоповерхівки на вулиці Андріївській неподалік
від вулиць Верхньої Биківської та Пушкіна, в пообідню пору 16
вересня яблукові ніде було впасти. Діти різного віку, їхні
батьки та бабусі з дідусями зійшлися послухати й побачити те,
про що було написано в розданих напередодні запрошеннях.
Десятки мешканців багатоповерхівок вийшли на свої балкони, аби
побачити святкове дійство. Розпочав концерт міський духовий
оркестр, у якого музично-вокальну естафету підхопили юні й
дорослі артисти з музичної школи № 1 імені Генріха Нейгауза,
професійно-технічного училища № 8, а також
вокально-інструментального гурту "Живий звук". Артисти
змінювали одні одних на імпровізованій сцені поруч з крамницею
"Тріада", звідки час від часу її працівниці виносили дітлахам
повні коробки безкоштовного морозива (до речі, солодкий харч
для маленьких учасників свята надали мережа магазинів
"Тріада", підприємства "Житомирські ласощі" й
"Ласка").
Повний
текст >>>
* *
*http://uavisti.narod.ru/
![]() "Аграрні махінації" або хто заробив на обмеженні на
експорт зерна - 02.10.10
 З інсайдерських джерел стало відомо, що 28
вересня СБУ провела обшук в офісі Ігоря Філіпенка та Андрія
Малицького, людей, причетних до Агрофонду України. СБУ
порушило кримінальну справу і з санкції прокуратури провело
слідчі заходи. У результаті зі столичних фірм, що належать їм
і розташованих за адресами: Ямська, 28, Круглоуніверситетська,
3-5 з сейфів і схованок було вилучено 12 печаток фіктивних
офшорних компаній. Також була вилучена іноземна та національна
валюта на суму 2,5 мільйона доларів і великий арсенал
стрілецької автоматичної зброї.
Як повідомляють
компетентні джерела, Ігор Філіпенко та Андрій Малицький
контролюють грошові та зернові потоки Агрофонду України. Вже
на даному етапі слідчі можуть впевнено заявити, що підприємці
відповідальні за «відкати», отримані при закупівлях зерна
Агрофонду, за відшкодування ПДВ зерноторгівельним компаніям.
Через діяльність злочинного угруповання, яке вони за деякою
інформацією очолюють, у портах України дві третіх суден із
зерном не можуть вийти в море. Як наслідок, страждають не
тільки експортери зерна, а й імідж країни в цілому. Подібне
«піратство» ставить Україну на один щабель із
Сомалі.
Як повідомили джерела в зернотрейдерських
компаніях, Філіпченку і Малицькому пред’являють три групи
звинувачень. По-перше, їхня компанія буквально обклала даниною
вітчизняних експортерів, змушуючи платити по 12 доларів з
кожної проданої тонни зерна.
Друге. За інформацією
джерел, Ігор Філіпенко та Андрій Малицький причетні до
злочинів, пов’язаних із незаконним відшкодуванням з державного
бюджету податку на додану вартість через «залікові» схеми з
агрофонду України. «Відкати», які йшли в кишені злочинців,
складали до сорока відсотків. Всьому ринку відомо про угоди на
сотні мільйонів гривень компаній «Волари» і «Серна» з «сірими
кардиналами», які курують зерно і грошові потоки Агрофонду
України.
Нагрівалися вони і на простих селянах. Якщо
держава встановила ціну на купівлю зерна 1550-1600 за тонну,
то «Хліб Інвестбуд» скуповував у них зерно за 1450-1500
гривень. При тому, що «Хліб Інвестбуд» - єдина організація,
якою селяни можуть продати свою продукцію.
Характерно,
що першими про злочини «Хліб Інвестбуда» заявили до СБУ якраз
дрібні фермери. У той час як лідерів ринку зерна - міжнародні
компанії «Кернелл», «Вітал Марр», «Топфер-Україна» - такий
стан справ до пори до часу влаштовував.
Цікаво, чим
після обшуків Ігоря Філіпенка та Андрія Малицького закінчиться
ця історія. На її закінчення чекають не тільки десятки тисяч
фермерів, їх сімей, а й міжнародна спільнота. Сумно
констатувати, що такий серйозний потенціал, який дає наша
багата родюча земля, простоює через два «вентилі» в складній
системі благоустрою країни.
* *
*Ігор Смирнов
"УКРАЇНСЬКИЙ
ПОГЛЯД"
www.ukrpohliad.org
![]() Пам'ятник ворогу, або як КГБ писав історію УПА -
02.10.10  У травні 1954 року до рук
гебістів потрапив Головний командир УПА Василь Кук.
Наступного, 1955-го, при спробі захоплення гине провідник ОУН
на Волині Анатолій Маєвський. Керівні ланки підпілля цілком
ліквідовані, залишилося провести "зачистку" теренів від
окремих його вогнищ.
В 1956 році радянським органам
безпеки знову довелося мобілізувати свої зусилля, аби спинити
наростання активізації руху опору, породженого як внутрішніми
(повернення з таборів політв'язнів після лібералізації
режиму), так і зовнішніми (повстання у Будапешті, заворушення
в Польщі) причинами. Лише в другій половині 1950-х вони могли
впевнено констатувати, що придушення повстання, яке чекісти
обіцяли керівництву партії щорічно з 1944 року, врешті
відбулося.
Останнім його акордом мала стати ліквідація
Степана Бандери — людини, яка і для самих учасників, і для
ворогів визвольного руху стала його символом. 15 жовтня 1959
року кагебісти доповіли Микиті Хрущову про успішну ліквідацію
в Мюнхені провідника націоналістичного руху. Та цій події не
судилося стати завершальним актом у протистоянні — через
півроку, 12 квітня 1960 року, на теренах Підгаєцького району
Тернопільської області відбувся останній бій групи
підпільників, в ході якого двоє з них загинули, а підпільниця,
що була з ними, потрапила в полон. Тож останнє слово таки було
за повстанцями.
Тим часом головний акцент у
протистоянні між українським національним рухом та
комуністичним режимом змістився в інформаційну сферу. При
цьому представники української діаспори активно
використовували у ньому історію Української повстанської
армії. Адже вже саме поширення інформації про УПА та її
завзяту боротьбу підважувало міф про непереможність
комуністичного режиму.
Крім того, ця історія чітко
демонструвала, якими методами утверджувалася радянська влада в
Україні і ставила під сумнів її легітимність. Перші праці з
історії УПА з'явилися ще в роки, коли тривала боротьба. Їх
авторами були колишні учасники визвольного руху (книги Миколи
Лебедя — 1946 рік та Петра Мірчука — 1953 рік). В 1957 році
опубліковано перший збірник документів УПА, почали з'являтися
спогади її ветеранів.
Така активність діаспори
провокувала радянську реакцію. Рівень комуністичної пропаганди
про "українсько-німецьких буржуазних націоналістів" виявився
явно недостатнім, звичайне замовчування теж спрацьовувало
дедалі важче, особливо в умовах хай обмеженої, та все ж
лібералізації режиму в часи відлиги, коли дедалі частіше
почали порушуватися раніше заборонені теми.
Тому в
надрах КГБ визріла ідея підготувати масштабне дослідження та
збірник документів, який викривав би "злочинну суть
українського буржуазного націоналізму" і розповідав би про
"героїчну" з ним боротьбу. Матеріалів, що могли стати основою
для роботи про ОУН та УПА, у сховищах чекістів було більш ніж
достатньо — адже документи підпілля для них були такою ж
важливою ціллю, як і самі підпільники. В результаті за понад
десять років боротьби їх зібрано сотні тисяч. Політична
ситуація кінця 50-х — початку 60-х років XX ст. дала добру
нагоду їх узагальнити.
Проте схоже, що визначальними
були все ж не політичні причини, а мотиви особистого
характеру. Безстрашні воїни "плаща і кинджалу" хотіли слави.
Їхня кривава боротьба була практично невідома більшості
суспільства, яке й не уявляло масштабів протистояння в
Західній Україні. Вони отримали безліч відомчих і державних
нагород, мали дуже хороше соціальне забезпечення — один день у
боях проти підпілля зараховувався у вислугу років за три, плюс
інші додаткові нарахування.
Але все це не могло
задовольнити амбіцій людей, що прагнули визнання і слави,
прагнули розповісти усім про свої "подвиги" та увіковічнити
їх. Станом на кінець 1950-х більшість колишніх учасників боїв
з підпіллям досить високо просунулися по службовій драбині,
мали високі військові звання і могли заручитися підтримкою
найвищого керівництва Комітету.
Вперше ідея про
необхідність узагальнення матеріалів боротьби з українським
підпіллям була озвучена головою КГБ УРСР Віталієм Нікітченком
28 серпня 1959 року. За його вказівкою створено робочу групу з
24 чекістів, що мали зібрати пропозиції щодо підготовки
збірника та розробити методологію роботи. Склад групи чи не
найкраще свідчив про серйозність намірів її ініціаторів: серед
них було 15 полковників, 6 підполковників, 3 майори — усі
обіймали керівні посади в радянських органах безпеки в
західноукраїнських областях в 1940—1950-х роках, не лише брали
безпосередню участь у ліквідації підпілля, але й керували цим
процесом.
Згідно із вказівками робочої групи, у всіх
обласних архівах КГБ та в Києві розпочалася масштабна робота з
виявлення документів, що висвітлювали структуру підпілля, його
тактику, діяльність окремих його керівників, особливості
боротьби із ним НКВД. Окремо наголошувалося на агентурній
роботі проти підпілля, особливо на створенні його легендованих
структур (псевдоповстанських відділів та ланок підпілля), які
чекісти вважали вершиною своєї оперативної
майстерності.
Колишній начальник УМГБ по Станіславській
(тепер Івано-Франківській області) полковник А. Костенко, до
прикладу, пропонував обов'язково використати документи
чекістських агентурних операцій з ліквідації керівництва ОУН,
проте не забути й про попередній досвід 1920-х. Він, зокрема,
вказує на ліквідацію на Харківщині повстанського загону
"Пустовойта" чисельністю 150 вояків — Костенко особисто
проникнув у цей загін і взяв участь у його підведенні під
оперативний удар чекістів.
Для посилення роботи із
систематизації зібраних документів голова КГБ УРСР Нікітченко
дав вказівку відрядити до Києва співробітників із
західноукраїнських управлінь, крім того, долучити до роботи
звільнених у запас співробітників, що безпосередньо брали
участь у боротьбі проти українського підпілля. З бюджету КГБ
виділено значну на той час суму — більше 10 тисяч карбованців.
Про хід роботи Нікітченко звітував своєму безпосередньому шефу
Голові КГБ СРСР Шалєпіну.
Перший її етап завершено на
початку 1962 року — результатом стало створення справи № 372
під розлогою майже бароковою назвою "Збірник документів про
структуру та характер антирадянської діяльності "Організації
українських націоналістів — ОУН" та "Української повстанської
армії — УПА"; про методи та заходи агентурно-оперативної
роботи органів державної безпеки України з ліквідації
організованого підпілля ОУН і озброєних банд УПА на території
республіки в період 1943—1954 рр.". Вона складалася з 98
томів, що разом містили 36 647 аркушів
документів.
Дослідницька робота настільки захопила
чекістів, що вони продовжили її й після офіційного завершення
проекту — пошук та систематизація документів тривали до кінця
1963 року. У результаті створено ще дві додаткові справи № 376
та 398, що складалися з конфіскованих у підпільників
документів.
Загалом укладена КГБ колекція матеріалів на
сьогодні складається з 242 томів (103 томи у справі №372, 88 —
у справі 376, 51 — у справі 398, серед них 10 томів
документів, скопійованих з архівів польської комуністичної
безпеки). Величезна кількість документів про УПА збереглися
тільки тому, що були долучені до цієї справи і відправлені до
Києва, адже на місцях вони могли бути знищені як такі, що "не
представляють оперативної цінності".
Частина з
надзвичайно цінних матеріалів таки потрапила під ніж — за
наказом № 00150 у 1990 році знищено оперативно-розшукові
справи "Берлога" на Провід ОУН в Україні (з понад 30 томів
лишилося лише 8) та на Романа Шухевича (з 13 томів справи
залишився лише 1). Завдяки справі № 372 до нас дійшли копії
деяких з цих матеріалів.
Крім документів справи містять
унікальну колекцію фотографій (кілька тисяч, зібраних в
окремих 15 томах), повну добірку графічних робіт відомого
повстанського художника Ніла Хасевича (її передано до музею
Великої вітчизняної війни), негативи фотографій, колекція
фіктивних і справжніх печаток різних органів влади, зібраних
підпільниками, типографські шрифти, що використовувалися в
підпільних друкарнях.
Тож чекістами пророблено справді
величезну архівно-пошукову роботу, але чи отримали вони
очікувану славу? Ні, бо поки вона тривала, сталися зміни і в
керівництві КГБ та й держави загалом, яке швидко згорнуло
хрущовську "відлигу" і впевнено повернуло в епоху застою. Тож
про відкриття якихось нових сторінок минулого не могло бути й
мови, навіть якщо вони розповідали про "героїчну боротьбу
чекістів".
Адже навіть така подача інформації
засвідчувала масовість та завзятість українського визвольного
руху. Тож радянська влада знову повернулася до тактики
замовчування його історії. "Подвиги" чекістів знайшли своє
відображення виключно у спеціальних підручниках, виданих Вищою
школою КГБ ім. Ф. Дзержинського (на зразок книги: Б.
Шульженко, И. Хамазюк, В. Данько. "Украинские буржуазные
националисты". — Москва, 1963), доступ до яких мали лише
співробітники спецслужби.
Через кілька десятиліть після
створення цієї колекції історія жорстоко пожартувала з
чекістів — зібрані ними документи стали майже головним
джерелом історії УПА. Саме завдяки цим матеріалам сучасні
українські та закордонні дослідники поступово повертають із
мороку небуття правду про український визвольний рух
1940—1950-х років. Тож чекісти власними руками створили
пам'ятник своїм ворогам — воякам Української повстанської
армії.
* *
*Володимир В`ятрович
"УКРАЇНСЬКИЙ
ПОГЛЯД"
www.ukrpohliad.org
![]() Межа
- 02.10.10  Межа… Це слово в українській
історії має особливий, сакральний зміст. Щоби відстояти свою
власність, селянин часто брав косу або вила, але сьогодні
йдеться не про умовну позначку, котра розділяє право
індивідуального володіння, а про межу людської і національної
гідності.
Чи є ця межа в народу, який населяє
«територію, котра зараз називається Україною», - саме так і не
інакше називає наш рідний край, нашу землю, нашу Батьківщину
такий собі Євґєній Коротков, комуністичний трубадур з «Рабочєй
газети». «Україна як державний проект і українство як його
головний міф створювались в другій половині ХІХ століття
імперською канцелярією Франца-Йосифа», - безапеляційно
стверджує він, один з діячів партії, котра сьогодні волею
обставин входить до правлячої коаліції. Це він про нашу
державу, як про «проект», і про нас з вами, як про
«міф»…
Підняття тарифів, утиски свободи слова і свободи
зібрань, обмеження свободи вибору, репресії проти інакодумців,
фальшування історії, наступ на українську мову… Табачник,
Азаров, Моґільов, Солдатенко, Хорошковський… Де є та межа,
після перейдення якої прокидається наша людська і національна
гідність?
Картинка з натури: Один із місцевих «рулєвих»
Партії регіонів в Роменському районі на Сумщині (до речі,
директор школи!) без погодження включив авторитетну в селі
людину до свого партійного списку. У відповідь на її обурення
прозвучала фраза: «Ну що ж, на ваше місце у списку знайдеться
інший, і на місце роботи також».
«Тепер ми «рєшать»
будемо», - цинічно і відверто проголошують ті, хто обіцяв
«почути кожного» і створити «країну для людей». От тільки
забули додати, що почують лише кожного, хто «стучить», а
«люди», згідно їхніх «понятій», це зовсім інша категорія, аніж
в розумінні загалу.
То де ж є межа нашому терпінню і
інстинкту самозбереження, як нації і як людини? Франкове
«Укрита злість, облудлива покірність», - це я ще розумію, це
«по нашому», коли на обличчі щира посмішка, а під полою обріз,
за халявою заточка, або принаймні в кишені дуля. Але коли
добровільно і «самозабвєнно» вишикуються черги, щоби облизати
черевик зі страусячої шкіри чи пухку руку з «котлами» за 30
тисяч євро, то це підло і огидно. Але коли дешеві політикани
торгують ідеями і принципами, минулим і майбутнім, аби
отримати «хоч півдулі, аби під самую пику», то це
страшно…
«А братія мовчить собі, витріщивши
очі».
Двадцять років тому ми, юні студенти, лягли на
холодний граніт київського майдану, котрий тепер називається
Майданом Незалежності. «За яку Україну ви тоді голодували?», -
часто запитують нас тепер. «Занадто святе це для нас поняття,
- відповідаю, - настільки, що декому й бридкими продажними
вустами не варто його озвучувати, щоб не забруднити». А
особисто я тоді голодував «проти», і не лише проти комунізму і
московства, а насамперед проти національного амебства,
безхребетності, безпринципності і гнучкошиєнства.
Я
голодував за українців! Бо нащо вона потрібна, така Україна
без українців?
* *
*Віктор РОГ
"УКРАЇНСЬКИЙ
ПОГЛЯД"
www.ukrpohliad.org
![]() Пенсіонер з Миколаєва виграв 25 справ на захист
державної мови - 29.09.10
 Зокрема, пенсiонер через суд домiгся
заборони виступати меру росiйською мовою ilchenko2 Таку
постанову ухвалив Ленiнський райсуд Миколаєва на пiдставi
звернення 56-рiчного Анатолiя Iльченка, колишнього вчителя
математики. Вiн подав майже 100 позовiв до суду на захист
української мови. I тепер мiському головi Володимиру Чайцi
заборонено виступати будь-якою iншою мовою, крiм державної,
без перекладу на українську...
Як звичайному
пенсiонеру вдалося домогтися такого рiшення суду? Чому так
важливо для нього, якою мовою виступає мiсцева влада, -- чи ж
вiн росiйської не розумiє? Про це та iнше "Експрес" i розпитав
iнiцiативного українця.
-- Чим вам не догодив
мер?
-- Та тим що, вiдповiдно до Конституцiї i закону
про мови, державнi службовцi пiд час виконання своїх
обов'язкiв повиннi послуговуватися лише державною
мовою.
Також Ленiнський райсуд (звернiть увагу --
Ленiнський!) визнав неправомiрними дiї мiського голови, який
iз бiлбордiв привiтав миколаївцiв з новорiчними i рiздвяними
святами росiйською мовою. За цю виграну справу я отримав 100
гривень моральної компенсацiї.
-- Як вам це вдається у
мегаполiсi на Пiвднi України?
-- Є в Миколаєвi й
справедливi суддi. Саме така суддя у цих справах
Рум'янцева...
-- У цих справах?
-- Загалом я
подав проти можновладцiв 100 позовiв, з них 95 стосуються
захисту української мови. 25 справ виграв. Багато ще на
розглядi в судах.
-- Справи проти кого ви вже виграли?
-- Проти мера, мiськвиконкому, мiської ради маю 8
виграних справ. Виграв справу i проти центрального вiддiлку
мiлiцiї. Суд заборонив їм вивiшувати у своєму примiщеннi
стенди та вивiски росiйською. Iнформацiя там тепер українською
мовою. Є вигранi справи i проти обласного управлiння МВС. До
речi, при розглядi позову до мiського управлiння мiлiцiї в
присутностi правоохоронцiв мене побив
адвокат-україноненависник, який представляв третю сторону.
Пiсля цього я тривалий час перебував у
лiкарнi.
Задовольнив суд i мiй позов до
трамвайно-тролейбусного управлiння. Вiн зобов'язав водiїв
оголошувати зупинки українською мовою. Тепер деякi водiї так i
роблять, а iншi просто мовчать.
-- Проти кого ви ще
подавали позови на захист української мови?
-- Та на
кого я тiльки не подавав. Навiть на Януковича подавав. На
економiчному форумi в Києвi вiн виступав росiйською мовою. Я
просив суд зобов'язати забезпечити синхронний переклад усiх
його виступiв, та Вищий адмiнсуд вiдмовив у
цьому.
Просив я суд зобов'язати забезпечити переклад
виступiв i народних депутатiв пiд час пленарних засiдань.
Загалом я подав 6 позовiв до Верховної Ради. Незабаром у Києвi
має вiдбутися засiдання з приводу того, що я прошу суд
зобов'язати спiкера Литвина та вiце-спiкера Мартинюка
припиняти виступи тих депутатiв, якi володiють українською,
але виступають росiйською.
-- Скiльки в середньому
становить компенсацiя морального збитку вiд виграної "мовної"
справи?
-- Вiд однiєї справи -- приблизно 100 гривень.
За п'ять рокiв, впродовж яких я подавав свої позови, я виграв
25 справ, по п'ять за рiк. I виходить, що за рiк менi вiд
цього надходило 500 -- 600 гривень. Регiонали кричать, що я
так грошi заробляю. Та щоб вони таким чином заробляли! У мене
просто переконання: "Дайте менi моє, рiдне".
--
Сподiваєтеся, що мер Миколаєва виправиться?
-- Його
важко перевиховати, у нього природа така. Та я подав проти
нього позов, щоб хоч якось змусити виконувати українськi
закони. Пiсля рiшення суду в цiй справi вiн все одно виступав
московською мовою у День мiста. А з Днем знань вiтав
українською. Менi здається, через те, що бачив у той момент
мене. А я був на площi бiля унiверситету, бо вступив у цей вуз
на стацiонар факультету нiмецької мови та перекладу!
За
невиконання рiшення суду передбачена кримiнальна
вiдповiдальнiсть. Тому, якщо мер надалi виступатиме
росiйською, без перекладу, я можу подати заяву з вимогою
порушити проти нього кримiнальну справу.
-- Перший
заступник мера запевняє, що 90% миколаївцiв розмовляють
росiйською i такою ж мовою хочуть чути виступи
мера...
-- Миколаїв -- суржикомовне мiсто, а якщо
точнiше -- вульгарномовне. Деколи на судах я кажу: "Не
називайте Миколаїв росiйськомовним, не ображайте росiйську
мову".
До речi, з тих, хто поселився в нас iз Захiдної
України, такi яничари робляться, що й мiсцевих перепльовують.
Є тут один прокурор iз мiста Долини Iвано-Франкiвської
областi, на якого я також у суд подаю через образу української
мови...
Ходять негри по Миколаєву, нiхто на них не
звертає увагу, а от коли україноненависники мене бачать, то
чую: "Бандера, їдь на свой запад. К смерекам своїм". Хоча я з
дiда-прадiда миколаївський...
* *
*Iрина
ЛОПУХ
"EXPRES.UA"
www.expres.ua
![]() Став
батьком для шістьох дітей за дві поїздки в дитбудинок -
30.09.10
 Цей добротний будинок на околиці Калуша (у
Підгірках) мені вже знайомий, тож попри спекотну погоду з
задоволенням до нього наближаюся, задивляючись на шпиль над
дахом із фігуркою півня, який, здавалося, ось-ось закукурікає,
як це роблять доокола сусідські
когути...
Будинок потопає в смерічках і
яличках, у берізках. Тут живе сім’я, ще однієї якої в окрузі —
годі шукати. Віктор Гулак, самотній донедавна (чотири роки
тому) чоловік, узяв із дитбудинку й усиновив та удочерив
спочатку чотирьох, а через півтора року по тому — ще двох
дітей.
Власне чотири роки тому, коли округою
розійшлася новина про гідний доброго подиву вчинок Віктора
Петровича, мене сюди й привела журналістська стежка. Сказати,
що після цих відвідин довго перебував під приємними враженнями
— значить мало сказати. Вже на початках створення цієї нової
сім’ї тут панували справжні родинні стосунки, хто не знав —
ніяк не сказав би, що донедавна оці п’ятеро — чоловік і діти —
ще не зналися.
ктор Гулак чаклував собі у своїй
автомайстерні (її приміщення притулилося до самого будинку), а
Ромчик, іванка й Аліна виховувалися в Долинському інтернаті і
не підозрювали, що до них (і по них!) уже збирається їхати
їх... тато! Аби не відкладати на далі, я таки розповім, як це
сталося і з чого почалося, що за один раз Гулаків будинок
наповнився дзвінкими (чотирма відразу!) дитячими
голосами...
...І він не розлучив сестер з
братом!
Взяти з дитбудинку дитину Віктор Гулак
задумав давно. Оббивав пороги відповідних соціальних служб,
відвідував, як це робиться, заглядав у книжки з законами. Були
перепони, бо ще багато бюрократичних несподіванок чатувало на
нього і в цій, правильно здавалось би, святій справі. Та з
часом і в цій сфері відбулися зміни і Вікторові Петровичу ніби
хтось підказував: пора.
Він зібрав усі відповідні
документи. І місцева влада вже сама йшла йому назустріч.
Більше того, йому порадили, якщо він вирішив їхати по дітей у
Долинський інтернат, нехай придивиться до калуських сиріток, і
конкретно до яких, підказували. Віктор Петрович у принципі
нічого не мав проти... По приїзді в інтернат розказав про все
його директорові. А директор, добрий психолог, спочатку на це
змовчала. А потім радить: якщо ви маєте намір брати хлопчика,
то ось подивіться на Ромка (йому на той час було майже 13
років). Кмітливий, рухливий, жвавий. «Він мені підходить!» —
ніби підказував хтось. Та ось яка несподіванка (Ромка вже
готували для всиновлення): тут же, в цьому дитбудинку, — дві
його молодші сестрички — Іванка та Інна... Треба було зловити
їх погляд на Ромкові, що готувався їх покидати, і його
потенційному батькові...
Гулак довго не роздумував: він
не буде розлучати сестер із братом. Документи оформляли на
трьох... Цей справжній людський вчинок (вважайте, подвиг)
директор з гідністю оцінила. І зміряла чоловіка таким добрим
поглядом... Та десь у глибині кімнати він, цей директорський
погляд, зупинився на дівчинці Аліні, яка в інтернаті — з
дев’яти місяців (а на той час їй теж уже було майже 13). Дуже
сумна, ось-ось сльози покотяться. Замовчала директор... Тут
уже Віктор Петрович порушує мовчання: щось не так? Та ні... І
директор розповіла йому про он ту, що в куточку, дівчину
Аліну. Кругла сирота. Інвалід (у неї з дитинства не працює
одна нирка). Дуже потребує домашнього затишку, особливої
уваги... Сказала директор так ніби між іншим. Думала, зараз
дітки прощатися з Аліною будуть. А Віктор Петрович промовив,
мабуть, несподівано і для самого себе, фразу: він і Аліну
бере!..
Приїхав із дітьми додому — і будинок немовби
ожив. Татом Віктора Петровича почали називати хто на перший,
хто на четвертий день. І зажили собі в дружбі й злагоді... І
клекотіла в грудях донедавна ще одинокого чоловіка (йому тепер
— 51 рік) радість від того, що є тепер і для кого, і заради
кого жити. Це написано без перебільшення — Гулак став для
усиновлених дітей справжнім батьком. Але пізніше, років через
два, а може, трохи менше, все частіше пригадувалося йому
двійко дітей (хлопчик і дівчинка), які журливо споглядали за
тим усім, що робилося: їх товариш і товаришки відтепер мають
тата... А вони... Ой врізався татові Гулакові отой погляд у
пам’ять!..
Об’явився справжній
Миколай
Після моєї публікації про сім’ю до Гулаків
у Підгірки зачастили люди. З доброю душею. І не в порожні: хоч
Гулак міг сам забезпечити дітям нормальне життя, але гості
приїжджали і приходили з подарунками. Серед них був і Микола
Лесюк із приміського села, старий приятель Віктора Петровича.
Чи не найпершим був. із нашою газетою в руках. Трясе нею,
всміхається і каже: «Ти таке вчинив і не признаєшся? Ану, де
твої діти?». І виладовує з машини слоїки з медом, з варенням і
ще багато з чим... І просить, аби він прикликав до них усіх
дітей — по сотні гривень приготував для кожного.
«Я ваш
Миколай! — щиро всміхається обдаровуючи дітей гість. — А ваш
тато — мій товариш!».
Микола Лесюк Миколаєм себе
величає, бо народився у день святого Миколая — 19 грудня.
Вперше перед цим днем і навідався до Гулака. І відтоді —
незліченну кількість разів. І ніколи — з порожніми руками.
Знає дні народження кожного з чотирьох Гулакових дітей. Як
з’являється в коридорі з дарунками, то галасу — на весь
будинок. І се дарує, і те... Справжній отой Миколай для сім’ї
Гулаків, що й казати... Забігаючи наперед, скажу, що, зайшовши
всередину будинку, перше, що побачив і що впало у вічі, — ряд
слоїків із соком і іншою продукцією з дарів садів на
дерев’яному стелажі. Це, пояснить мені пізніше Віктор
Петрович, усе від того ж Миколая... Зателефонував зранку
Гулаку і каже: їдь у Голинь (куди — Віктор Петрович знає) і
забери звідти натиснутий з яблук сік: він туди привіз кілька
міхів. Сам би й доставив з Голиня, але спішить по
роботі..
Дуже щира людина, отой Микола Лесюк, що
знайшовся. Коли трапиться вільна хвилина — спішить до
Підгірок. Одного разу за горням чаю Віктор Петрович і
зізнається йому, що дотепер не дає йому спокою отой погляд
двох пар дитячих очей на порозі дитбудинку. «Я би їх узяв...»
— дивиться, як зреагує на це товариш. «То бери!» — радить йому
той.
А тут якраз трапляється нагода поїхати в Долину до
дитбудинку: у подружки однієї з Гулакових дочок там день
народження. Діти раділи зустрічі, гостилися, а Гулак не
перестає головою крутити: де Надійка і Степанко (так
називалися ті діти)? Може, хтось узяв, усиновив?.. Якщо так,
то добре. Потім ще кілька разів доводилося їхати в Долинський
інтернат — нема Надійки і Степанка. Сумно. Їх
погляд...
«Мені залишилося оформити
документи»
Якось, десь зо два роки по тому, як
Гулак узяв із дитбудинку дітей, одна його знайома з Долини
телефонує і ніби між іншим розпитує, як він, як його діти і т.
ін. А потім зізнається, що сама хоче взяти з дитбудинку дітей,
вже й документи має на руках.
Через якийсь час ще раз
дзвонить: таки братиме дітей, але з Тлумацького інтернату. З
Тлумача і телефонує: «Уявляєш, — каже, — ті двійко дітей, яких
я зараз повезу в Долину для ознайомлення, знають твоїх
дітей!».
Віктор Петрович довго не роздумував: «Якщо
так, то ти все одно їхатимеш через Калуш, заїжджай із ними до
нас. Нехай погостюють, поспілкуються...» Та погодилася.
Приїжджають гості: діти і долинянка. Гулак, коли їх побачив,
то, здається, втратив дар мови: із трьох дітей — двоє тих,
погляд яких пронизував його ще з тих пір... Ото
зустріч!..
А приїхали гості якраз у день Собору
Архістратига Михаїла. Спішити не було куди. Діти, зрадівши
зустрічі, захопилися знайомством і показом свого нового
помешкання. Наступного дня Гулак мав усіх гостей відвезти до
Долини, але справи склалися так, що він не зміг. «Погостюйте,
— каже, — ще день. А завтра, обіцяю, я вас повезу. «Ура!» —
дружно вигукнули діти. А долинянка на це: «Ні, Вікторе, я
поїду сьогодні. Бо господарство не лишала ні на кого, корова в
стайні».
І поїхала, без дітей. По приїзді телефонує:
«Добре, що ви залишилися. Бо на спуску біля Долини сталася
аварія (сніги, ожеледиця), автобус, простоявши півтори години,
так і не рушив далі, то я добиралася до міста пішки».
А
в понеділок дітей уже треба везти до Тлумача. Так і не
побувавши в Долині, збираються. Сумно стало всім. За вихідні
сконтактували, звикли одні до одних... Але їхати треба. Привіз
їх Гулак, уже без долинянки, до інтернату. Хоче йти... А
Надійка із Степанком: «Ви до нас коли приїдете?». «На Ніколи»,
— спробував пожартувати Гулак (так у нас іноді
віджартовуються: «Коли? На жидівського Ніколи!»). І немов за
язик вкусився: до Миколи (Ніколи) залишилися лічені дні.
Розповідає про все, що сталося, Миколі Лесюку (він тепер був
йому як за брата): «Що маю робити?» — «Аби ти на Миколая був у
них, — не тоном наказу, а порадою, реагує на це Микола. — І
від мене подарунки повезеш...»
Їде Гулак вдруге до
Тлумача, відчуваючи піднесений настрій. Починалися зимові
канікули. Багатьох дітей на цей час забирали додому — хтось із
рідні чи близьких. Обіцяла це зробити для Степанка і Надійки
їхня бабуся. Але не приїхала...
«А їдьте до мене! —
каже рішуче Гулак. — Поколядуємо разом». і дорога від Тлумача
до Калуша минула як мить... На Різдво було весело. Діти
наколядувалися, емоції переливалися через край... «Ми назад не
поїдемо!..» — крізь сльози заявили Надійка і Степанко. «Мені
залишилося оформити документи», — завершує розмову на цю тему
Віктор Петрович.
А чим так смачно пахне з
чудо-печі?..
Хоч у будинку проходив ремонт, у
кімнаті на першому поверсі, де ми присіли, — чистота й
порядок. Слоїки з соком віддають бурштином — це сонечко
зазирнуло у віконечко. Господар пригощає кавою й домашнім
вином. На столі з’являються солодощі — їх подала Аліна, що
першою зійшла з другого поверху. Ще сонна. І решта дітей, що
вдома (крім Інни і Степана — вони в таборі) видно щойно зі
сну, спустилися вниз.
Хатньої роботи не цураються. Самі
собі склали графік чергування — на кухні, прибирання в
кімнатах тощо. А готувати їсти всім допомагає чудо-піч. Віктор
Петрович вимурував її велику, як у селі. Звечора закладають
туди баняки, засипаючи в них крупи на кашу, горох, м’ясо... До
ранку все це в печі й томиться. Ранкової пори у печі все
готове до споживання. А за рахунок маси «куми» страви
зберігають тепло на цілий день. Накидають у тарілки — і
гаряче, якби щойно зварене.
Є тут страви і на любителя.
Каша, наприклад, із козячим молоком. Кози (їх у Гулаків дві) —
це все взяла на себе інна: доглядати, годувати, доїти. Каша
кукурудзяна, вівсяна, каже, смачна — язик проковтнеш. А Аліна
не тягнеться до неї ложкою, кривиться. Кажуть, що вона
панська. Але якщо не хоче — то й хай. Інші з’їдять.
А
взагалі, Інна дуже любить усяку живність. Вона і курей, і
індиків, і свиней погодує. Мріє, як виросте, організувати свій
притулок для бродячих тварин. Іванна — акуратистка. Їй не
треба нагадувати — на кухні і в кімнатах вимиє все, витре до
порошинки. Гарно шиє. Поодягала ляльок і собі на дискотеку
сукеночку сама пошила. Тоді як Надія любить усамітнитися і
займатися вишиванням. Тато каже, що то дуже добре, бо
вишивання виховує в дівчині естетичні почуття. На це хтось із
дітей може зреагувати усмішкою: Надія займається спортом, має
гарну статуру, то може покласти на руку будь-кого з одно-, а
то й старшокласників. Хлопців — теж. Тягне її до машин, які
ремонтують у татовій майстерні. Хлопці, що допомагають Гулаку
у цій справі, не боронять дівчині закрутити якусь із гайок,
коли вона просить.
Віктор Петрович на це реагує добрим
усміхом. Він інженер-механік, має свою автомайстерню. Двоє,
Роман і Аліна, вже є студентами Надвірнянського коледжу
національного транспортного університету (Роман здобуває
професію автомеханіка, Аліна — діловода). Стелиться дорога до
Надвірни ще одному членові їх сім’ї — то й добре...
Ще
які захоплення мають Гулакові діти? Роман тепер, на канікулах,
скутер між ноги — і тільки його й бачили. Самостійним став, і
це не дивина, бо вже 18 років йому минуло. А Аліна... Її
домашні ще артисткою називають. І неспроста. Куди не ходить —
співає. І на городі співає, і в хаті... перед дзеркалом
крутячись. Батько вже робить їй зауваження: співати співай,
але подивись, що ти зробила з підлогою. Високими підборами
цокаючи в такт мелодії по лакованій підлозі залишила там
стільки цяток, що... Але нехай! Аліні все прощається — вона
лідер!
Ось Степанко зранку щось затримується нагорі...
Тато кличе, кличе — не йде... Аліна тільки один раз: «Степане,
йди сюди!..» І хлопчина вже шньопає ніжками по сходах униз. Ой
ця Аліна... Вона, кажуть, і в коледжі виявляє всі свої якості.
Учителька з літератури, наприклад, дає завдання прочитати вірш
один куплет. Аліна цей віршѕ співає!.. І на конкурси їздить
співати, і в художній самодіяльності співаєѕ На природі її
чистий голос аж дзвенить.
Їздять Гулаки всією сім’єю на
природу часто. За кермом — сам Віктор Петрович. То на Яремче
беруть курс, то на Ворохту, на перевал їздили. Друзів там
познаходили... Схвилювала всіх розповідь про те, як одна жінка
з гір, маючи своїх п’ятеро дітей, узяла на виховання шосту...
циганочку. А сталося таке. У тієї багатодітної родини згоріла
хата. Жити стали в погребі. З жури-туги помер батько. Жінка
вибралася на гору, впала на коліна і заплакала: «Божечку,
видиш, як я жию, поможи!..» Через якийсь час зібралися всім
селом горяни і побудували страждальцям із дітьми (за тиждень!)
нову дерев’яну хату. Це Господь так скерувавѕ Аби йому
віддячити, жінка взяла собі до свого гурту сирітку-циганочку.
Діти бачили її, смуглявеньку в довгій, по п’яти, спідниці.
Аліна аж сльозу пустила, пригорнувши її...
Вони дуже
дружні, оці непосидючі Гулакові діти!..
Вийшли з
Гулаком до воріт. Дивлюсь на нього, усміхненого,
життєрадісного, і міркую (не вголос): що керувало ним, коли
робив оцей воістину благородний жест? Не запитав. Він щасливий
— і цим сказано все. Алеѕ Знає, що «доброзичливці» інколи
наговорять зайвого. Воно доходить до дітей. І їм треба
пояснювати, що не добре те все, що, м’яко кажучи, не щиро
мовлене... І полова, слава Богу, від зерна
відділюється...
* *
*Петро ШЕВЧУК
м. Івано-Франківськ,
Газета "Галичина"
www.galychyna.if.ua/
![]() Ольвія — значить щаслива. Як «оживити» пам’ятки
унікального тисячолітнього міста на Півдні України і створити
яскравий туристично–освітній центр -
29.09.10 
Золотий запас
«Кожного року Ольвія
поповнює золотий запас України», — каже керівник Ольвійської
археологічної експедиції, старший науковий працівник Інституту
археології НАНУ, кандидат історичних наук Валентина Крапівіна.
Цього року працівники експедиції відкопали золоті сережки у
вигляді лев’ячих голів, перстень–печатку і золоті намистини.
Щоправда, частина намистин виявилися глиняними з позолотою —
ольвіополіти вміли економити. На території некрополя знайшли
непограбоване поховання кінця IV століття до нової ери з
різним начинням. Скажімо, керамічною посудиною, де змішували
вино з водою, і посудинками для парфумів. Була цього літа й
унікальна знахідка — чотирикілограмовий олімпійський диск,
який метали дискоболи. Такі три знайдено у Греції. У нас —
четвертий у світі. Його знайшла співробітниця Національного
музею історії України Марина Хомчик, яка працювала на
розкопках під час власної відпустки.
В Ольвії
знаходять також знаряддя ремесел — ткацтва, кушнірства,
різьблення по кістці і каменю. Хатнє начиння і посуд — глиняні
глеки, тарелі, сковороди. А також чимало спортивних цікавинок.
Приміром, стригелі із ребер коня, якими спортсмен очищав тіло
після занять. Усі ці знахідки неможливо представити у
нинішньому музеї в Ольвійському заповіднику. Адже цю невеличку
будівлю поставили для телеграфу в середині ХІХ століття.
Ольвія варта сучасного музейного комплексу. Упродовж століть
археологічні експонати вивозили звідси в Петербург, Москву,
Київ, Одесу. Ольвійські шедеври є в різних музеях світу —
Луврі, Берлінському, Британському та Метрополітен–музеї у
Нью–Йорку. Утім в Україні — в самій Ольвії та у фондах
Інституту археології НАНУ в Києві — так багато експонатів, що
вистачить на експозицію світового значення. «Ми могли б
представити різні історичні періоди Ольвії — архаїку, класику,
— розповідає Валентина Крапівіна. — На сучасному рівні, з
реконструкціями, моделюванням, екранами». У новому приміщенні
мають бути також реставраційні майстерні і місце для музейних
фондів, навчальні аудиторії і зали для тематичних виставок.
Музей просто неба
Чимала територія
Ольвії могла б стати музеєм просто неба. Нині відвідувачі
нічого не можуть тут побачити, окрім порослих травою решток
фундаментів та кількох куп кісток і черепків битого посуду.
Поки що археологи засипають землею будівлі, які віднаходять.
Це на сьогодні єдиний спосіб їх зберегти. Інший спосіб —
накривати відкопане й відреставроване спеціальним скляним
павільйоном. На це потрібні чималі кошти. «Можна відновити
деякі споруди і відкрити рештки інших, — розповідає Валентина
Крапівіна. — Ми зможемо реконструювати один з ольвійських
храмів і гімнасій. Для цього є відповідні фото і креслення.
Можемо показати перші житла колоністів — напівземлянки і
землянки, а також садиби «ферм» класичного періоду, де
розводили худобу. На теренах некрополя є різні категорії
поховальних споруд — склепи, катакомби. Свого часу був
крематорій, вівтарі. Там не лише ховали, а й поминали. Ми
могли б найцікавіші ділянки перекрити павільйонами і
демонструвати».
Поки що це — мрії. Найбільший
археологічний заповідник України, набувши статусу
національного, так і не отримав відповідного кошторису. Нині
фінансування вистачає на оплату штату й охорони. Хоча штат із
42 осіб скоротився до 25. Причому значно менший за територією
Херсонеський заповідник має 180 працівників. Науковці
поспішають дослідити те, чому загрожує вивітрювання та
затоплення. За дві тисячі років понад два гектари Ольвії
затоплено водами лиману. Десять років тому археологи відкрили
частину оборонного муру, який тепер уже під
водою.
Заробляти з розумом
Інститут
археології та Національний заповідник «Ольвія» розробили
концепцію цільової державної програми розвитку заповідника.
Вона передбачає дослідження і музеєфікацію пам’яток Ольвії і
забезпечення належних умов охорони. Один із пунктів —
створення музею просто неба. Ще в 2007 році програму погодили
з усіма відповідними міністерствами, але й досі її не
затвердив Кабмін. Утім лише коли буде прийнято державну
програму, можна буде залучити до розвитку заповідника приватні
інвестиції.
На сьогодні в заповіднику, тим паче в селі
Парутине Миколаївської області, яке неподалік Ольвії, немає
туристичної інфраструктури. У заповіднику є екскурсоводи, але
заповідник мовчки чекає, коли хтось туди сам приїде. Буває,
екскурсанти приїздять з Очакова чи з Миколаєва. За рік — до
200 осіб. Смішно, як для світової перлини. Село Парутине
життєдіє окремо від заповідника. Деякі селяни мріють про часи,
коли охорону приберуть і можна буде знову «поритися» та
здобути «чорну» копійчину. А могли б набагато більше заробляти
на туризмі. Для цього слід вкласти кошти у розвиток. Створити
приватне туристичне бюро і забезпечити його співпрацю та
взаємовигідний контракт із державним заповідником. Однак
у спадок від радянської системи людям залишилася
бездіяльність.
«В усьому світі є багато пам’ятників,
які підтримує з любов’ю місцева громада. Має бути приватна
ініціатива і приватний бізнес», — вважає знавець Ольвійської
історії художник Володимир Бахтов. Він із дружиною Тетяною
упродовж років збирали книги, публікації про Ольвію,
потоваришували з археологічною експедицією. І вже кілька років
мешкають у Парутиному. Їхні виставки з 1991 року не раз
демонструвалися в Києві.
Реконструкція
простору
«Ольвія для нас — це величезна майстерня»,
— каже «художник простору» Бахтов. Він упродовж років брав
участь у написанні проектів, аби дати заповіднику «друге
дихання» і надати відвідувачам можливість зануритися в життя
стародавніх ольвіополітів через «експериментальну археологію».
Один із проектів «реконструкції простору» передбачав побудову
поряд з Ольвією кварталів, де можна було б розташувати
майданчики для музикування, ремесел — гончарні печі, ткацькі
верстати — і проводити майстер–класи. Подібну реконструкцію
археологічного поселення художники бачили під Берліном. Там
мололи зерно на жорнах, були двори з худобою. Відвідувач може
пожити якийсь час у такому поселенні, переодягнувшись у
відповідний одяг, скуштувати страв, побачити, як робляться
речі, які є в музеї, і спробувати їх виготовити
власноруч.
Що дає сучасній людині переживання отого
історичного досвіду? «Я оцінила, як складно було жити без
нашої оптики, електроніки. Можливості людини відкриваються з
іншої точки зору, — розповідає художниця Тетяна Бахтова. —
Особливе враження на мене справили знайдені в Ольвії
стародавні медичні інструменти. Ланцет, якийсь молоточок.
Виявляється, мешканці Ольвії уміли робити трепанацію черепа.
Були знайдені останки людей, які мали заліковані травми. Це
викликає повагу і розуміння цінності самого життя, яке слід
берегти».
Школа демократії
В Ольвії були
цікаві громадські звичаї, їх теж можна було б «програвати». До
речі, сюди на археологічну практику інколи за студентською
програмою приїжджають старшокурсники з Німеччини, Данії. На
місяць їдуть в Ольвію, потім на Тибет, у Грецію, Єгипет. А
якби існувала об’єднуюча програма для проектів реконструкції
соціального середовища, це було б ще цікавіше. «У комплексі
Ольвії можна було б відтворювати життя різних соціальних груп
за історичними періодами — архаїчний, класичний, еллінський,
римський... За тисячу років змінювалися закони, правила й
умови життя. Можна було б залучати університети, які
скеровували б сюди студентів і відновлювали юридичну й
побутову структуру суспільства, — розповідає пан Володимир. —
Це була б «школа самоуправління». Молодь усвідомлювала б, як в
умовах яскравої еллінської чи римської демократії можна
моделювати соціальну ситуацію». Тут доречними були б
скіфський, сарматський табори і навіть турецький — понад 200
років тому тут була Османська імперія. Якийсь час це було
греко–скіфське місто. За царя Скіла випускали скіфські монети.
Серед сімох найбільших мудреців світу греки називали
скіфа–ольвіополіта Анахарсіса.
До речі, будиночки з
водопроводом для студентського табору на 250 місць планує
збудувати неподалік місця розкопок Інститут археології. Поки
що волонтери й археологи живуть романтично у наметах, готують
страви на вогнищі. У майбутньому таборі планується
освітня програма. «Ми можемо читати лекції як з історії
Ольвії, так і про античну добу в історії України, — каже
Валентина Крапівіна. — Це і лекції палеозоолога, антрополога,
керамістів, реставраторів, мистецтвознавців, і перегляд
фільмів, відеопрезентації». Відомо, що за кордоном молодь
готова платити гроші, щоб побувати в таких таборах. І для
цього потрібно забезпечити відповідні умови.
Етика
перепоховань
Ольвія проіснувала 1000 років. За цей
час старі могили, мабуть, забудовувалися будинками, як це
полюбляють робити на пострадянських просторах? Пані Крапівіна
каже, що такого не бувало. Давні люди не жили на кладовищах.
Біля стародавнього міста — величезний некрополь. Занурюючись у
культуру й громадське життя Ольвії, мимоволі замислюєшся про
вшанування тих, хто справді жив цим життям, — ольвіополітів.
Їхні могили розкопують археологи. Після вивчення вони збирають
кістки у спеціальні пакети (щоб було видно, що це вже
досліджено) і закопують. «Ми кістки перезахоронюємо, — каже
керівник Ольвійської археологічної експедиції Валентина
Крапівіна. — Один із моїх колег, дуже віруючий, був змушений
розкопувати кладовище, бо там уже грабували. Він спитав у
свого духівника поради. Священик відповів: «Це твоя робота, ти
це робиш, аби пізнати історію, а не щоб збагатитися».
Художниця Тетяна Бахтова переконана, що молодих людей,
які працюють на розкопках, можна привчати до того, що слід з
особливою повагою ставитися до останків. «Ми якийсь час
здійснювали «ритуал компенсації», — розповідає Володимир
Бахтов. — Як художники, взяли на себе таку сміливість, адже в
ХХ столітті митці вийшли за межі майстерень і реалізовують
соціальні проекти». Художники зі студентами фарбували вапном
дно розкопу, проводили білу лінію по краю, чим розділяли
потойбіччя від цього світу. Клали кості і засипали. Таким
чином усі компенсували етичні та моральні втрати від
вторгнення у світ могил.
ДОВІДКА
«УМ»
Археологічні розкопки в Ольвії розпочалися на
початку ХІХ ст. З 1901 до 1915 рр. їх очолював Борис
Фармаковський. У 1924 році територія Ольвії та її некрополя
оголошується національним надбанням УРСР. У 1926 році
територія Ольвії стає заповідною зоною. У 1938 р. її передано
до системи Академії наук УРСР. Тут є?музей, фонди
археологічних матеріалів (понад 50 000?одиниць зберігання),
наукова бібліотека, експозиція архітектурно–будівельних
залишків античної доби. З 1971 р. Ольвійська експедиція
Інституту археології АН УРСР здійснює систематичні дослідження
Ольвії під керівництвом Сергія Крижицького і нині — Валентини
Крапівіної.
У 2002 р. Президент Леонід Кучма підписав
указ про надання Державному історико–археологічному музею –
заповіднику «Ольвія» статусу національного. Площа
Національного музею–заповідника — близько 270 гектарів. До
заповідника також входять 23,6 гектара території острова
Березань, де розташоване найдавніше античне поселення в
Північному Причорномор’ї, засноване ще в VII столітті до нашої
ери.
ВАРТО ЗНАТИ
Ольвія — найважливіша
грецька колонія в Нижньому Побужжі, в дельті Гіпаніса (Буга)
та Борисфена (Дніпра). Заснована вихідцями з грецького міста
Мілет у 647—646?р. до н.?е. В епоху розквіту (V — III ст. до
н.е.) досягла найбільшого розміру — 50 гектарів із населенням
20 — 25 тисяч мешканців. Політичним та економічним центром
колонії стало однойменне місто, назва якого перекладається з
грецької як «щаслива». Проіснувала близько тисячі
років.
Ольвія поділялася на гористу й долинну частини,
була оточена міцними мурами й оборонними вежами. Була
забудована критими черепицею кам’яними спорудами. Житло
будували з каменю і цегли–сирцю, найбагатші оздоблювали
колонами, фресками, мозаїкою. Існувала розгалужена система
водопроводу з глиняних труб. Майдани й центральні вулиці,
вимощені кам’яними плитами, були прикрашені статуями богів і
героїв, різьбленими в камені портретами заслужених городян та
мармуровими плитами з декретами міста–держави. У центрі Ольвії
була головна площа?— агора, на ній?— громадський будинок для
культових обрядів і купецьких зібрань, вівтар і кам’яні
водоймища. Навколо агори містилися будинки державних установ,
гімнасій (школа для юнацтва), театр, іподром. До агори
примикав теменос (священне місце), де були храми та
жертовники. Навколо міста був некрополь?— цвинтар на 500
гектарів. На півночі і півдні від Ольвії розташувалися десятки
городищ і селищ грецьких переселенців та місцевого
населення.
Ольвія випускала свою монету. Її населення
підтримувало зв’язки з Афінами, Коринфом, Родосом, Пергамом,
Александрією та Малою Азією. Греки асимілювалися з місцевим
населенням, передусім зі скіфами, переймали мову і різновиди
одягу. Після встановлення над містом у 40–х рр. V ст. до н.?е.
скіфського протекторату тут побільшало скіфів. У місті
побудували палац скіфського царя Скіла.
Є
ПРОБЛЕМА
Охорона заповідника нині під загрозою. Із
2003 року Ольвію успішно охороняє приватна фірма «Юг–Щит 1»,
яка виграла відповідний тендер. Однак Державна охоронна служба
Миколаївської області планує відібрати в неї ліцензію,
поновивши роботу позавідомчої структури, що не надто добре
справлялася з «чорними копачами». До того ж грошей вимагає
більше, ніж приватна фірма. Згідно із запропонованою угодою,
позавідомча структура, на відміну від фірми «Юг–Щит 1», не
несе відповідальності за об’єкт, якщо немає огорожі по
периметру території, охоронних башт, нічного освітлення та
сигналізації.
БУТТЯ І ЗАНЕПАД
Ольвія була
рабовласницькою республікою. Законодавчою владою були збори та
рада, виконавчою — колегії архонтів, стратегів,
агораномів.
У другій половині IV ст. до н.е. суворий
рабовласницький режим міста–держави був дещо пом’якшений.
Поштовхом стало те, що військо Олександра Македонського
оточило місто Ольвію з усіх боків. У місті почався голод, що
спричинив бунт бідноти й рабів. Натовп зібрався на площі–агорі
й вимагав забезпечити людей хлібом, полегшити становище
боржників, звільнити рабів і зрівняти всіх у політичних
правах. Міська влада була змушена піти на поступки. Завдяки
таким заходам удалося об’єднати все населення для боротьби з
ворогом. Ольвія вистояла в боротьбі з військом Македонського і
розквітла. Утім через 200 років її спіткала глибока економічна
й соціальна криза. До того ж, колонія постійно перебувала під
загрозою нападів ворожих племен. Деякий час перебувала під
зверхністю Скіфської держави, а потім?— понтійського царя
Мітрідата VI Євпатора. У 48 до н.?е. місто захопили і
зруйнували гети. У І ст.?н.?е. Ольвія була в залежності від
скіфських царів. У ІІ ст.?н.?е. була під владою Риму. У ІІІ
ст. місто зруйнували готи. На поч. IV ст. напади гунів привели
до остаточного знищення Ольвії.
Нині на місці колонії —
неораний упродовж півтора тисячоліття степ, що покриває руїни
стародавнього міста. Неподалік — село Парутине Очаківського
району Миколаївської області.
ДО
РЕЧІ
Пригодницький роман «Ольвія» — перший і єдиний
в українській літературі, де йдеться про античне місто в
українському Причорномор’ї — написав Валентин Чемерис. Там
описується війна між скіфами та могутнім військом перського
царя Дарія, що відбувалася наприкінці VI століття до н.е. На
тлі війни розгортається історія короткого і трагічного,
сповненого пригод життя юної грекині Ольвії, яку з політичних
міркувань, з волі батька (архонта колонії Ольвії) видали заміж
за правителя скіфів Тапура. Коли вона починає розуміти суть
скіфської «степової вольниці», в її серце входить кохання до
молодого Тапура і повага до його народу. Письменник вивчив
історію, вірування та побут Скіфії, Стародавньої Греції,
Персії часів Дарія та власне міста–держави Ольвії. Завершив
роман у 1972 році і щойно відправив його у видавництво, як у
газеті «Правда» вийшла стаття «Об антиисторизме», де
критикували всі «союзні» народи, а особливо грузинів і
українців (за захоплення «казаками, гетманами и другими
буржуазными националистами»). Історичні твори почали
викреслювати з видавничих планів, а надруковані викидали з
бібліотек. На додаткове рецензування в ЦК забрали й верстку
«Ольвії». Роман назвали «шкідливим, що не відповідає вченню
Маркса та Леніна». Із письменником розірвали угоду. «Ольвія»
вийшла у світ аж у 1993?році. Відтоді перевидана тричі і
увійшла до 30–томної Бібліотеки шедеврів історичної
романістики України.
* *
*Ярослава МУЗИЧЕНКО,
Газета "Україна
молода", м. Київ
www.umoloda.kiev.ua
![]() Ми
не проти України, ми проти режиму -
29.09.10  Навколо недавнього приїзду до
США Віктора Януковича та демонстрацій проти нього, влаштованих
Українським Конгресовим Комітетом Америки в Ню Йорку і Чікаго,
та протесту в Оттаві влаштованого Конференцією Українських
Державницьких Організацій Канади розгорнулася широка дискусія
у якій взяли участь сам Віктор Янукович, Міністр Закордонних
Справ України, Посол України у Вашінгтоні, різні представники
громадських структур в Україні і в Діаспорі та окремі
люди.
Два питання майбутнього проникнули у цю дискусію
і вимагають уточнення. Перше: це старання України ввійти на
дворічний термін до Ради Безпеки ОН. Це питання ускладнене
тим, що таке членство, хоча здебільшого декоративне, вимагає
підтримки інших країн членів Ради. Друге питання: це
запланований візит до України Прем’єр міністра Канади Стівена
Гарпери. Оскільки в першому питанні заангажовані українці
громадяни США і Канади, а в другому українці Канади то слід
проаналізувати ці питання.
Патріотичних українців
демократичного настрою мусить насторожувати поведінка, яка
доходить до зухвалого рівня і Президента Януковича, і Міністра
Грищенка. Ми не можемо дозволити, щоби Україна перетворилася у
Росію зі сторони як національного питання так і владної
структури. Не хочемо бачити її зовсім зрусифікованою, немов
областю Росії, з авторитарною формою правління, де затримують
істориків, шантажують ректорів, зникають журналісти чи
нападають на культурні про-українські заходи. Ми змагаємо до
того, щоб змінити курс цієї політики, а якщо це виявиться
неможливим-- боротися демократичними шляхами, включно з
громадянською непокорою, щоб відмінити цей режим.
З
іншого боку, у жодному випадку ми не виступаємо проти
незалежної України чи її авторитету в світі. Зміст розмов у
наших зустрічах з американцями чи канадцями має бути такий, що
Україна є суверенна і демократична держава, з довгою, хоча
інколи і трагічною історією, що вона сьогодні потребує
допомоги від демократичних країн світу, тим більше, бо в
Україні при владі, як писав Шевченко, „злії люди”, які
підривають її суверенність, перекручують її історію, служать
Москві, грубо зневажають людські права. До цих людей належать
також і їх представники при дипломатичних місіях по цілому
світі, які служать сьогодні не Україні, а авторитарній
владі.
Ця настанова не означає, що ми повинні виступати
проти і погрожувати, що ми будемо впливати на наші уряди, щоб
вони були проти членства України в Раді Безпеки ОН чи поїздки
Прем’єра Канади до України. Така дія чи політика суперечить
нашому довговіковому змаганню, щоб світ шанував і рахувався з
Україною.
Ми є в опозиції до всяких Януковичів,
Грищенків, Сергеєвих, Моциків, Осташів. Правда тільки перші
два заслуговують на осуд, а останні навіть мали свої
патріотичні моменти, але це було за іншої влади. Вони
хамелеони, приймуть нову політику, коли їм так скажуть. Але,
будучи в опозиції до Януковича і Грищенка, ми любимо і
підтримуємо Україну, і тому ми повинні дати відчути урядам США
і Канади, що ми за участь України в Раді Безпеки ОН, що
Україна-- це сьогодні і в майбутньому стратегічний партнер
демократичних країн, яка у центрі Європи повинна бути немов
сторожем цих західних вартостей, які є засадничими для
цивілізованих держав, які є основою Організації Об’єднаних
Націй, але є грубо відсутні у Росії та сьогоднішній Україні.
Рівно ж ми повинні дати знати Прем’єр міністру Канади, що ми
бажаємо його поїздки в Україну, щоб він таки зустрівся не
тільки з речниками влади, але також з опозицією, як це зробила
Державний секретар США Гіларі Клинтон у липні ц.р., та щоб
Прем’єр Канади заявив недвозначно владі України, що співпраця
можлива тільки при умовах пошанування людських прав громадян і
не-громадян України, прозорих і демократичних виборах та
повернення до основних засад верховенства
права.
Незалежна демократична Україна-- це вікове
прагнення усіх її добрих синів і дочок. Сьогодні цю Україну
немов вкрали від нас малороси і попихачі Москви – „злії люди”,
одначе вони спроможні забрати її від нас тільки на короткий
час, ми її відборемо і поведемо у світліше майбутнє.
Януковщина це тимчасове явище, яке не може звести нас з
правильного шляху – допомоги своєму народові і його
прадідівській землі. При цьому потрібні певні політичні
тонкощі. Борімося проти Януковщини, але не втрачаймо
Україну.
* *
*Аскольд Лозинський
Український
погляд
www.ukrpohliad.org/
![]() «Мірою життя є добро» -
28.09.10  Так вважає директор івано-франківської
будівельної компанії «Скол» Володимир Колковський — ініціатор
благодійної акції «Будиночок дитячих мрій». Вона стане
сімейною справою для нього та дружини Наталії, котра
координуватиме реалізацію цього проекту, розрахованого на
широку підтримку підприємцями міста й області, жителями
Івано-Франківська.
Днями пан Володимир передав придбану
свого часу фірмою «Скол» у Горохолині Богородчанського району
двоповерхову споруду колишнього адмінприміщення цегельного
заводу благодійній організації «Містечко милосердя святого
Миколая». Йдеться про добре вже знане на Прикарпатті містечко
для людей, що потребують допомоги, в с. Крихівцях
Івано-Франківської міської ради. Тож розпочата акція буде
об’єктом повсякденного зацікавлення і цієї доброчинної
організації.
Два роки тому у пана Володимира, як
розповів він журналістам на засіданні прес-клубу, народилась
ідея подарувати згаданий просторий будинок площею близько 500
кв. м Містечку милосердя. Бо ж дізнався, що його мешканцям —
дітям із неблагополучних сімей та сиротам, а також одиноким
матерям, хворим жінкам — уже затісно. і він радий, що здійснив
цей свій намір.
Ієромонах Згромадження Воплоченого
Слова о. Йосафат і сестри монахині, які опікуються мешканцями
містечка, назвали такий шляхетний вчинок приватного підприємця
виявом конкретної любові до своїх ближніх — знедолених дітей,
практичною реалізацією слів Христових «Те, що ви зробили
одному з цих братів моїх менших, те Мені зробили» (Мт. 25,
40). Водночас вони, як і сам приватний підприємець, говорили
про те, що подарована Містечку милосердя двоповерхівка — це ще
тільки півсправи. До старого будинку необхідно підвести
комунікації, реконструювати його для створення комфортних умов
дітям шкільного віку, які тут перебуватимуть, для облаштування
навколишньої території. Зокрема, в ньому запроектують житлові
кімнати, санвузли й душові кабіни, зали для навчання та
комп’ютерний, бібліотеку, кімнату відпочинку, їдальню і кухню.
А надворі мають бути ігрові та спортивні майданчики, сад і
город для часткового забезпечення мешканців містечка фруктами
й овочами. Тому керівник «Сколу» проситиме Горохолинську
сільську раду, щоб вона виділила більше землі навколо будинку.
Загалом для його переобладнання потрібно близько двох
млн. грн. Самій фірмі «Скол» такий фінансовий тягар не під
силу, тож її директор В. Колковський разом з благодійною
організацією «Містечко милосердя святого Миколая» закликають
прилучитися до акції підприємців, усіх, хто хотів би через
діла милосердя стати інструментом у руках Божого Провидіння.
Причому свій внесок у реалізацію благодійного проекту ви
можете зробити не лише грошима, а й, скажімо, будівельними
матеріалами чи попрацювавши на реконструкції
об’єкта.
Благодійний рахунок для переказування коштів:
р/р 26009310982 МФО 380805 АТ «Райффайзен Банк Аваль»
БО «Містечко милосердя св. Миколая». Кошти на проект
«Будиночок дитячих мрій».
Акція розпочалася з того, що
на виході з усіх івано-франківських супермаркетів встановили
скриньки для благодійних пожертв та імпровізовані каси для
продажу квитків на благодійну виставу «Човен без рибалки», яку
2 жовтня, о 17 год. поставить аматорська трупа «Quo Vadis» у
залі обласної філармонії. Під час цієї вистави відбудеться і
благодійний аукціон з продажу робіт, власноручно виготовлених
дітьми — мешканцями дому святого Миколая. Всі зібрані в
результаті акції кошти (до речі, контроль над ними
здійснюватимуть сестри монахині з Містечка милосердя) скерують
на ремонт будинку в Горохолині.
* *
*Іван ГАВРИЛОВИЧ
м. Івано-Франківськ,
Газета "Галичина"
www.galychyna.if.ua/
Сторінка:[1][2][3][4][5][6][7][8][9][10][11][12][13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25][26][27][28] |
|
* *
*
|
|
|
Технології
