|
|
|
Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки» | |
Хоч народилась я в другій столиці моєї України в м. Харкові, але велика частка мого особистого дитинства та трохи старших років промайнула на Сумщині у селі Грабовське, або як по колишньому, то Пушкарне, Краснопільського повіту. На краю села, де колись була хата мого діда Івана та бабусі Василиси, і яку колись забрали червоні варвари, починається моя Україна. І то правда, що починається саме там, бо якщо навпрошки перескочити яром та ще трошки у гайок, то вже починається Курщина, або як по теперішньому, то Білгородщина, тобто Росія. І якийсь дивний був цей куточок нашого села, батьківщини моєї бабусі, мами, діда. Тут завжди співали тужливих пісень. Співали та плакали, а ще згадували…, - і кожен про своє, і про тяжке гуртове, колгоспне та воєнне життя. Пізніше мені стало зрозуміло, чому тут, на нашому краю села такий сумний плин життя. Зрозуміла я це тоді, коли одного разу, до дня Перемоги, хвіртки та паркани осель були «відзначені» металевою червоною зіркою, яка документально свідкувала на те, що з цього двору господар не повернувся з війни. На деяких хвіртках було по дві і більше таких зірок. Стало щемно-зрозуміло, що на нашому кутку живуть самі вдови, бо жодної хвіртки не минули «зіркою героя» Тому і співалось тут отак, - плачучі… Отож і мій пісенний світогляд сформувався в такому вдовиному оточенні, де співають плачучі, заміж віддають плачучі, самотужки городи орють також плачучі.
І вже тут, у Мурманську, познайомившись з Павлинкою Матвєєвою, Людмилою Молочнюк, а пізніше з Катериною Багній, Галиною Турецькою, та іншими нашими співочими лелеками я збагнула всю безмежну розкіш пісенної культури усієї України. ЦІ дівчата в свої юначі роки, ще коли жили в Україні, співали в самодіяльних хорах, а відтак і досвід мали неабиякий і на репертуарі пісенному добре зналися. Яка ж то багатюща наша українська пісенна спадщина. В ній вся наша доля, вдача і душа вкраїнська. І засіяно піснями нашими, як і нами – по всенькому світі.
Розкотилися ми наче намистинки калинові по всім світовим широтам. От якби ото зібрати нас усіх до родинного гурту у своїй Державі, ото б яке «добре намисто» зібралось докупи. Про таке намисто, щоправда коралове, казали старші, мовляв інеєм береться, коли людину укидає в жар. Чи дозволить мені доля повернутися в Україну, а чи ні, але частка того животворчого чудодійного намиста маю тут у Мурманську. Як заспіває наш хор про оту самотню лебедоньку, або про дівчиноньку, що плакала в батька на порозі, або про козаченька, що до дівчини щовечора ходить, то всі хвороби відступають, де й сили беруться?! Отими ліками й видряпуюсь зі своїх болячок та всіляких труднощів. То цілюще Євщан-зілля, яким засівають наші дівчатка – лелечки тут на саменькому краю Світу, аж за Полярним колом. Ото такі наші дівчата, а хлопцями хоч і не дуже рясно в Громаді, зате які свідомі і завзяті, - наші трохи підтоптані парубки. Щоправда є й молодші та нажаль не так багато, як хотілося б.
Дехто, з особливо байдужих, і уявити собі не може, що безкорислива, жертовна праця в громадській організації може принести радість зустрічей з щирими талановитими людьми, що та робота може принести незмірні духовні плоди та щедроти, - та такі, що попри усі оті нестатки та многотрудність життя відчуваєш себе багатою і завзятою, бо ті однодумці, ті люди, що поруч з тобою, підіймають і тебе на крилах своєї вдачі на висоту свого духовного злету. А мене тягло до такої праці і до людей з саменьких шкільних літ, з саменького дитинства. Сама, щоправда, а ні співати, а ні грати на якомусь музичному інструменті я не годна зовсім, але до того світу, - співочого, творчого, високосного і закоханого в життя пнуся сама і підбурюю людей. Про таких, як я кажуть, мовляв сама ні до чого не здатна, але щось в ній таке від організатора… Отож не минають і мене люди, бо я сама боюся розминутися з ними. І вони, ці земляки мої, і стають співавторами отого чогось задуманого і вигойданого мною в схронцях душі. Отож вивершується такий собі взаємовплив серед небайдужих і цікавих людей, виникає співтовариство, яке стає рідним родинним колом, в якому все і мислиться і говориться рідними піснями. Бо тільки все справжнє і нефарисейське несе в собі радість буття і породжує якісний і органічний плід.
Павліна Матвєєва
Матвєєва Павліна. Колись я дуже мріяла, та що там, марила, справжньою українською сорочкою. І оту справжню сорочку, льолю, вперше вишила мені тут в Мурманську саме Павлінка. Яким тільки художнім смаком насичена душа цієї жінки, бо не знаю, що вона робить краще - вишиває, чи співає. А яка ж сценічна! Диво – пава, коли виходить на сцену. ЇЇ шитво – це завжди неперевершене рукотворне диво. А як затягне «Високу вербу», або Шевченкову «Вітре буйний», то аж дух переймає. Голос чистенький, високий, звучний і сама така гарна і сповнена любов’ю до пісні, якою і має бути справжня українська Берегиня. Родом з Житомирщини, і пісні її звідтіля. Взагалі, наша лелеча громада у Мурманську, то маленька Україна, яку ми тут облаштували з пісень, вишиванок, спогадів та самодіяльних театральних вистав. А всі ж, до того ж, з різних регіонів України, відтак огортаємо згадкою і любов’ю цілковиту всю Україну. А починали ж як?! Божечко милостивий, та першопочатку співали ж в міському транспорті, на зупинках просто неба, літом біля озер, якщо щастило з годинкою. А вже коли стали виступати в ошатних залах, то люди з місць викрикували: «Заспівайте оту, яку ви в тролейбусі за №6 співаєте… І заводила Павлінка «Вишиванку», або «Місяць на небі» Всі пасажири посміхаються, хтось підспівує, хтось просить записати телефон. А було й таке, що їхали з нами та з нашими піснями, аж до кінцевої зупинки, а після того колісного «концерту» вертали в зворотному напрямку. Та й в тому ж таки транспорті просили люди, кожний своє улюбленої. Нас впізнавали саме таким чином, саме в таких похідних умовах ми здобули популярність. Зараз Павлінка мешкає в Санкт – Петербурзі, - нам дуже бракує її голосу, її пісенної вдачі, її самої. Але хай їй щастить міжи українцями Північної Пальміри. Адже наша Україна там, де живуть Українці!
Людмила Молочнюк
Молочнюк Люда народилася на Вінниччині, в місті Немирів - по вкраїнські огрядна і красива жінка. Пісенна її вдача бринить і пульсує і в рухах і в усмішці, а вже яка виконавиця театралізованих ролей, то й казати годі.
Пасує їй українська сорочка, намисто, гарна хустина, а вимов такий лагідний та такий по-вкраїнськи соковитий, що деяким українським урядовцям було би варто повчитись у неї мови.
Саме з Павлінки Матвєєвої та Людмили Молочнюк починався наш пісенний струмок – хор української пісні «Лелеки» Саме вони удвох були легенями, пульсом і сердечним ритмом наших перших співочих проб в отих автобусах, просто на вулиці та й де прийдеться.
Катерина Багній
Багній Катерина. Катерина, то окрема тема для розлогої розмови. В її долі відбилась вся гіркополинна вдача нашого українського народу. Варто нагадати усього перший рядок пісні і вона підхопить і виспіває до кінця. Сама про себе говорить, що на піснях і виросла. А я все з своїми етнографічними примхами, - що сама не знаю, чого в книжках бракує, то телефоную Катерині, бо вона пройшла через усі терни і радощі сільського життя. Все перепробувала робити своїми руками, - і шити, і прясти, і ціпом молотити, до вишивки охоча, коноплі терла, і льон тіпала, і хліб пекла, знає як сіяти, жати, волочити, не забула довжину колгоспного рядка, ходила боса, бо не було в чому, серпа і коси не цуралася, ткала рядна і полотно, мазала стелю і хату знадвору, долівку підводила, снопи в’язала, глину місила, а на сільських весіллях і світилкувала і в дружках була. Батьки Катерини з одного села, разом були гнані нацистами на примусові роботи до Німеччини.
По поверненню в рідне село побралися, хоча батька знову забрали до служби в війську майже на п’ять років. Цікава доля і її прабаби Мелашки з прадідом Іваном, які були часткою материнського родоводу: - Під час примусової колективізації у цих роботящих селян забрали усю худобу та реманент, а далі ще й «розкуркулили», тобто заслали на «виправні» роботи в Архангельські ліси. Відбувши покарання, двоє тертих недолею та злою чужинською волею, стареньких людей, подолали пішки! шлях додому, - з Архангельщини аж до України, до саменьких рідних порогів. Йшов 1932 рік… Тиждень відсидівши в кутку, що біля печі, помер прадід Іван, а по дев’ятому дню за ним, померла й прабабуся Мелашка.
Родом Катерина з Переяславщини. Спадкоємиця і Берегиня отого неперевершеної краси Переяславського рушника.
Галина Турецька
Турецька Галина. Ото вже справжня буковинська чічка (хоча й має двох дорослих доньок). Що вродою, що мовою, а що вдалою коломийкою. Пишається Галя історією свого скривдженого роду і переймається долею України. Галя належить до інтелігентної високопатріотичної Родини Турецьких з містечка Вижниця, що на Буковині. Навіть ніколи не міняла свого дівочого, тобто батьківського, прізвища. Батько Галі, Степан Степанович Турецький, був економістом – фінансистом, мама вчителькою. Один з братів батька, Турецький Василь Степанович, має звання Народного художника України. По його ескізам був виготовлений один з пам’ятників Тарасу Шевченку в Західній Україні. Ще один дядько пані Галі, Турецький Дмитро Степанович, був ув’язнений в юнацькі роки за тюремні грати лише за те, що під подушкою в нього знайшли «Кобзар» Шевченка. При відході з Західних земель України червоні варвари помістили усіх в’язнів чернівецької тюрми в вагони нібито для того, аби евакуювати їх в інше місце, але на мосту «Чернівці - Заліщики» самі ж і підірвали ті вагони. Ще один дядько не повернувся з фронту. Відтак, шанує Галина Степанівна пам'ять про борців за нашу Українську державу, гордість та самоповага притаманні її натурі. Любов до вишивки викарбовує в чисто західних традиціях, - орнамент та чіткість магічних ліній.
Тамара Нижникова
Ніжнікова Тамара. Маленька, чепурненька та дуже вдала до вишивання, співу, будь-якої швацької справи. Все українське, що на ній, вишите та виплекане її власними вмілими руками. А ще дуже обов’язкова. Про таких лагідних та скромних людей завжди говорять так: «Це людина від Бога…» Не випадково, що і за фахом знайшла себе Тамарочка саме в медицині. В нашій Громаді понад десять років.
Катерина Ширко
Ширко Катерина. Художник іконописець, хоча малює залюбки і портрети і природу і все те, що може вимагати сценарна версія будь-якого українського проекту. Безкорисливо працювала на відновленні, тобто на реставраційних роботах українських церков, бо Людина вона добра, безкорислива, глибоко віруюча. Живе серед ікон, молитовно зволожені її Душа і відношення до людини, що опинилася в скруті. Тремкою думкою переймається про долю Україну, про свою Родину. Дуже талановита, а добра настільки, що і грошима останніми поділиться, забувши при тому спитати, коли чекати на повернення боргу, і сорочку останню з себе стягне і віддасть без вагань, якщо хтось буде мати більшу в ній потребу.
Як і всі волиняки шанує все українське, пишається рідною мовою, сорочкою, Україною, свідома українка і щира товаришка. Одна з перших засновниць українського культурного товариства на мурманській Півночі Росії.
Леся Шишкіна
Шишкіна Леся. О, Леся наша, як вбереться в український стрій, то справжня українська Мадонна. З Лесею прийшлося познайомитись випадково, коли я давала одній знайомій жіночці, також українці, якусь українську газету… Розмовляли ми з Аллою українською мовою. Отож як зачула Леся рідну українську мову, та як підскочить, та як загомонить і собі до нас, мовляв і я хочу української газети. Я ж бо з України і українка за походженням. Ото так спрацював наш родинний генетичний природний струм. А я ж вважала її гоноровою та вередливою жінкою, бо знала її раніше лише як клієнтку перукарні, де я працюю. Отак можна помилитися, не знаючи до пуття людини. Професійна куховарка. Чудово готує українські страви. Гарно співає, вдало грає драматичні ролі, швидка на дотепне слово та влучна на вкраїнський гумор, - та що там, - вертка на всі заставки. Приїхала Леся до Мурманська з Кривого Рогу. Українською розмовляє Лесина донька та маленький онук. Пізніше виявилося, що Леся ще й дуже свідома українка. Не раз казала нам, та й без тіні найменшого жарту, що в разі чого, то на кордоні України і до гармати стане. Ото такі бувають мадонни з України.
Валентин Антонюк та Алла Чулкова
Чулкова Алла. Народилася на Одещині. Така собі лагідна та дуже симпатична господинька. Але це тільки на перший погляд. Бо багато років Алла працювала на дуже відповідальній роботі, була операційною медичною сестрою.. Обережна в слові. Виважена на думку. Українська мова в неї м’яка, співуча, саме така, якою її описують українські класики - солов’їна. Зрозуміло, що й співати й декламувати вірші Алла береться залюбки.
Мирослава Аряшкіна
Аряшкина Мирослава. О, Мирославця – це наш перлинний співочий поклад. Та й немає жодних підстав до дивування, бо і батьки Миросі творчі та дуже шляхетні люди. Мама, Людмила, співає в нашому ж хорі, переймається його життям, бідує його проблемами. А батько, Ігор Павлович, керує великим військовим оркестром. Родом ця щира українська Родина з Черкащини. Мають рідню в Умані. Мирославця разом з батьком в Громаді понад десять років. Мама, Людмила, прийшла до гурту пізніше. Перші українські співи Мирослави відбулися ще тоді, коли вона була школяркою, а тепер уся Громада пишається її успіхами в науці. Університет закінчила Мирослава з червоним дипломом. Відразу склала іспити в аспірантуру. Попри величезне завантаження не розлучається з українською піснею. Разом з хором «Лелеки» побувала на багатьох фестивалях та конкурсах. В тому, що хор опанував звання «Народного колективу» є велика заслуга Мирослави, бо це дуже молода, вродлива та талановита солістка хору. Сама собі вишила сорочку «льолю».
Ганна Петрунько
Петрунько Анничка. З таких, як наша Анничка Петрунько художники малюють саму Україну. Так, Анничка – це прообраз самої України. Її світлинами годилося б прикрашати найкращі друковані твори Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки та інших наших класиків. Хоча Ганнуся народилася тут на Півночі Росії, але чомусь мені здається, що саме такою була Маруся Чурай.
Чеснотна, дуже обов’язкова та миротворчо-лагідна ця дівчина. Глибоко-віруюча, але не показна своїми чеснотами, бо високосною вагою скромна та шляхетна. Працелюбна у всьому – в навчанні, бо також опанувала навчання в інституті на здобуття червоного диплому. Спортсменка, вишивальниця, а ще ж і до пісні української горнеться всім серцем, до етнографії, до самої України і до її історії. Винаходить час на проби хору, на поїздки на фестивалі, на спілкування і на товариську вдачу. Щасливі батьки, бо мають таку лагідну донечку. Сім’я Аннички Вінницького родоводу.
Михайло Михайлович та Алла Марчук - отримання грамот
Марчук Алла. Пані Алла одна з найперших, хто перейнявся такою святою ідеєю – створення української громад и в Мурманську. Людина дуже обов’язкова, щирої товариської вдачі, поділиться останнім, щиро приймає в своїй оселі усю нашу громаду. І нагодує, і розважить. Дарує всім українські книжки. Родом з Житомирщини, але має рідню в Києві. Пані Алла - це твердь і криця громади. На таких, як вона і тримаються громадські об’єднання, вивершуються оті негучні безкорисливі справи, які «хтось же повинен робити», як казала мені колись чудова пані Орися Гарасовська з Америки.
Людмила Реп'ях
Реп’ях Люда. Та вже само прізвище репрезентує її, як людину з України. Тут вже не прикинешся «Іваном не помнящим родства» А, якщо серйозно, то так воно було й насправді… Щиро по-вкраїнськи і зазнайомилася я з Людмилою. Ще, в тепер уже такому далекому, 1997 році, зателефонувала до Мене Люда і відразу українською І каже: «Візьміть мене до себе…» Уявіть, наскільки це золотоносно – варто, - почути таке в телефонній трубці, отутечки на краю Світа… А вже пізніше, з Норвегії, звідти де Люда тимчасово живе і працює… Знову вечірній дзвоник… «Наталю, поговори зі мною по -вкраїнськи… бо вже не можу в цьому запустінні бути, так набридло, до безтями, але мушу…» Поговорили. Отак і живемо. Один одного і лікуємо словом, піснею, душевною підтримко. Та що там, серед своїх і грошима перепозичитись трапляється. Свої є свої. Ото і все…
Людочка Реп’ях великої вдачі художник. Про таких талановитих людей кажуть: «Талант від Бога…, або з Божої Ласки талант…» А ще ж і отим мистецтвом художнього батіку займається, і ткацтвом, і вишивкою. Сама собі відразу й сорочку вишила, як тільки прийшла до Громади. Хлібосольна, щедра на подарунки і на справедливу дружню виважену критику. А вже яка Пані… То ще багатьом повчитись, - так себе вишукано і зі смаком тримати. Але, напевно, то також талант, який не всім дається.
Володимир Гончаренко
Гончаренко Володимир Лукич. З Володимиром Лукичем Гончаренко наша громада зазнайомилась завдяки тому, що ця людина настільки не розминається навіть з найменшою часточкою свого українського кореню, що побачивши коментар по телебаченню про наш «Сорочинський ярмарок» - 2002 року відразу запросила нас з виставою в місто заполярних енергетиків Полярні Зорі. На той час Володимир Лукич був мером цього міста. Ми радо відгукнулись на запрошення. Після вистави, вже за добре накритим столом Володимир Лукич повідав нам, що народився він в районному містечку Краснопілля Сумської області, де закінчив школу семирічку. Далі навчався у Запорізькому будівельному технікумі. Звідти ж і був призваний до лав совєтської армії. Служив розвідником в південній групі військ в Угорщині, - займався спортом. Загартував себе у такому виді спорту, як класична боротьба. А ще багато малював та читав. Після служби у війську закінчив вечірнє відділення Дніпропетровського інженерно-будівельного інституту. Працювати на Північ приїхав з власної волі. Трудовий шлях почав із звичайного механіка та підвищення по службі не минали нашого земляка. Бо це саме та людина, яка звикла до праці, до старання в роботі, до порядних толерантних відносин. Відтак і став мером міста Полярні Зорі. Володимир Лукич і зараз займає відповідальну посаду в місті Кандалакша Мурманської області, - шанований серед людей і однодумців. Дуже щиросердний та свідомий українець. Завжди знаходив можливість допоїти Громаді коштами. Дуже добре володіє українською мовою та послуговується нею при спілкуванні з земляками. Тяжко уболіває за Україну та за долю свого народу. Під час помаранчевих подій носив значок відповідного кольору. Досить часті телефонні розмови між мною і Володимиром Лукичем, то велика для мере розрада і можливість мати пораду та підтримку, як для Громади, так і особисто.
Ліда Гергінова
Гергінова Ліда. Людина гуртова, завзята та обов’язкова у справах. Схильна до аналізу та реальної оцінки ситуації, в якій опинилася. Знайшла в собі сили дати відсіч яничарському лукавству. Ліда знову серед нас. Ми щиросердно радіємо її поверненню. Швидка на дотепне слово.
Отож, як жахне отим своїм одеським гумором, то зі сміху хоч лізь у піч. Душа і двигунець усіх наших посиденьок. Натура Ліди щедриться Піснями. А вже скільки вона знає тих пісень?.. Та всі ж одеської «обійми»… Та і в театралізованих ролях не промах. Грає так, наче це не театр, а справжнє життя. Дуже добре, коли хоч одна така людина є в колективі.
Три покоління українок мурманської родини Арнаут
Арнаут Тетяна. Вихователька в дитячому садочку, відтак і нас, нестриманих та невгамованих, а часом і непоміркованих, час від часу, «виховує». Отож маємо свого психолога. Як і всі вінничани добре володіє українською мовою. Гарно співає і залучає до всього українського маленьку внучку Дарину. За Тетяну можна щиросердно порадіти, - усі члени її сім’ї українці, навіть невістки. Ото вже повне українське родинне порозуміння. Тетяна привітна господиня, пече смачні пироги і паски. Виховує онучку Дарочку в шанобливому ставленні до українського звичаю і усього, що пов’язано з культурою України. Відтак, і Дарочка, і Олена, невістка Пані Тетяни, і мама Дарочки, залюбки приймають участь у всіх наших громадських заходах. Невдовзі пані Тетяна разом з чоловіком виїдуть в Україну назавжди. Хай їм щастить. Наша спільна праця в мурманській Громаді теплим промінчиком, чи то пак, струмочком Гольфстріму, хай зігріває їх згадкою про лелечу Україну в Мурманську.
Ляшенко Тамара Миколаївна. Член Громади з 1996 року. Родом з м. Чугуєва, що на Харківщині. Попри велике бажання співати в хорі, Тамара дуже багато часу проводила на роботі в морі і тому меті не поталанило відбутися. Відтак, хоч зі співами не пощастило, але Тамарочка завжди з нами, особливо тепер, коли вийшла на пенсію. Перед виступом усім нашим дівчаткам і віночки підправить, та й жінкам допоможе дати собі раду, вбираючись до сцени. І на стіл накриє і допоможе речі зібрати, коли ми втомлені після виступу, - все намагається допомогти та зарадити.
Якось давно, в ті часи, коли ще наше Мурманське Обласне радіо сягало програмою радіостанції «Атлантики» у всі широти світового океану, Тамарі на великому рибопромисловому траулері, хто й зна де від мурманських берегів, поталанило почути по судовій радіотрансляції моє україномовне привітання з святом нашим українським морякам. То аж тарілки не втримала в руках від радості, а потім, як розповідала Тамара,- і раділось і плакалось водночас. Та й багатьом морякам-українцям було приємно почути таке привітання. А ще Тамара переймалася гордістю, що знає мене особисто, що є членом нашої Громади. Ото так рідне слово може нечувано принести радість і спогад про рідні пороги.
Соколовські. Микола Олександрович та Лідія Антонівна – це дуже привітні та доброзичливі українці, які хоч і не належать до творчого гурту активістів Громади, але вважають себе членами Лелечого осередку і не минають увагою жодного нашого заходу. Лідія Антонівна закінчила Державний університет імені Тараса Шевченка в Києві, - факультет української мови та літератури. Відтак, завжди є до кого звернутися за консультацією з мовного питання. Вчителює пані Ліда і в Мурманську, а пан Миколай працює на флоті. Обоє родом з Житомира. Одна з доньок народилася в Україні, - друга тут, на Півночі, але обидві - і Катеринка, і Ліля вийшли заміж за українців. Пані Ліда любо погодилась допомогти нам і старанно виконала роль однієї з ведучих вистави «Проща до Української Хати» Зараз готуємо нову ювілейну версію вистави «Сорочинського ярмарку» і вже погодилися грати в спектаклі і пані Ліда і Катеринка зі своїм чоловіком Володимиром. Отже, побажаймо успіху цій родині в творчому починанні.
Горба Олег Петрович. Сам себе шутково називає «ніжинським огірочком». Отож, не виявляє жодних труднощів, аби здогадатися, що ця весела людина з Чернігівщини. Працює на відповідальній роботі в Мурманському морському пароплавстві. Але, не маючи зайвого гонору, залюбки грав з нами в «Сорочинському ярмарку» - 2002 «Торгував» смушковими шапками та «зваблював молоду сусідку відвертими залицяннями» Дуже артистично та емоційно впорався з цією роллю. На виставу запросив пів колективу, де він працює. Ніколи не відмовляє в допомозі, якої потребує Громада і яка сягає його можливостей. В Мурманську дуже багато наших українців, що ходять у керівниках такого ступеню, як Олег Петрович, та далеко не всі хочуть помічати своїх земляків. Доброзичливо ставиться до дружніх посиденьок та спілкування з нашим лелечим гуртом, ніколи не шкодує, а ні часу, а ні грошей, а ні добрих слів.
Наталя Литвиненко, Петро Сиротюк, Леся Шишкина
Сиротюк Петро Антонович. Народився в селі Велика Клецка Березновського району, що на Волині. В сільській школі закінчив початкові 7 класів. Тяжке дитинство. Лютий та жорстокий від скупості вітчим, та не завжди справедлива мама, що не міг дочекатися юнак Петро, аби скоріше призвали на службу до війська. Служити довелося в Новгородській області Росії в ракетних військах, де проходили службу ВИКЛЮЧНО УКРАЇНЦІ з Західних областей України… Не думав повертати додому, але рідні пороги завжди приходили у сни і вабили... Вітчим заходився «за старе»… Але перед ним постав кремезний юнак-спортсмен, який твердим словом дав зрозуміти, що не дасть себе на поталу, як то було раніше. Пізніше подався до Мурманська, аби підзаробити грошей та ще дуже хотілося вчитися. Пішов у море та там і надолужував середню освіту. В ті часи існувала заочна школа моряків, а вчителі навіть виходили у море на великих рибопромислових плавбазах. Невдовзі по тому став студентом-заочником Архангельського морехідного училища. Факультет – промислове риболовецтво. Вивчився на майстра -технолога. До пенсії працював за фахом.
Прийшов до Громади сам, бо дуже ж гарно співає. Яких тільки талантів не втратила Україна в особі таких своїх дітей, як Петро Антонович Сиротюк?! Адже його доля, доля роботящого селянського хлопця, дуже типова і безжально втрачена для свої Вітчизни. Глянувши на Петра Антоновича відразу можна зрозуміти, що то українець, бо він схожий тільки на українця і більш ні на кого… Любить запросити до себе в гості і добре пригостити. Сам добре готує українські страви, а ще так, як ніхто, читає гуморески Павла Глазового. Попри те, що має дуже підірваний стан здоров’я, побував разом з Громадою на фестивалях в Москві, Луцьку, Великих Сорочинцях, знову в Луцьку, та в Одесі.
Кузнєцова Тетяна. Родом з Тернополя. В родині Тані є і українці і поляки. Маленька наче синичка. Відзігорна в моді, відтак завжди на високому підборі та в модному капелюшку. Навіть тоді, коли виходила зі мною в морозяку на майдан у Мурманську. Під час майдану писала вірші патріотичного спрямування, але взагалі Тетянка дуже віруюча та духовно-насичена людина. Такі ж і її вірші. Не минає жодної служби Божої в костьолі. Так і діточок своїх виховує. Таня дуже лагідна і високоінтелігентна людина . З такими завжди приємно. В товаристві Тані буває соромно за себе. На таких як вона хочеться бути хоч трохи схожою.
Олена Якубович
Якубович Оленка. Належить до польської родини в Житомирі. Товариська вдача для Оленки понад усе. Швидка на виручку і добре слово. Однак і з жартами не розминається. Дуже привітна і доброзичлива. Про таких як вона завжди кажуть: «людина без хвокусів…» В товаристві такі люди, то наче скарб, але який і шукати не потрібно. Варто до них лише уважно придивитися.
Оленка працює кіномеханіком в кінотеатрі.
Невзорова Раїса та її племінниця Оленка Сирокова. Про цих наших товаришок також можна сміло сказати, що й вони «без хвокусів…» Народилися в Карелії. (Оленка, щоправда, є нащадком українського коріння, - батько мами був репресованим українцем) Але прийшовши до українського хору добре розуміють, куди прийшли. Не вимагають гри за їх правилами, як це не раз траплялося з іншими хористами, що приходили до нашої Громади. Навіть тексти пісень намагаються переписати українською мовою. Оце по-нашому! Оленка дуже добра швачка – модел’єр, завжди готова зарадити нашим дівчаткам з пошиттям костюмів, або й сама пошиє. Надійні і приємні у спілкуванні ці дівчата. Горнуться люди до нашої пісні, до нашої культури, а відтак і ми їх не образимо. Куди ми – туди й вони. Не минаємо цих дівчат, коли їдемо в Україну на фестиваль, або конкурс. Вони варті нашої дружби і уваги.
Фелюгина Людмила. До Громади прийшла вже вдруге. До всього українського тягнеться, бо в родоводі Людиної мами були українці. Були часи, коли Людмилі було тяжко визначитись біля кого бути, - чи то з нами, «Лелеками», а чи бути членом псевдоукраїнсього гурту. Прозріння прийшло скоро і Люда рада, що знову серед нас. В недалекому минулому – викладач англійської мови. Дуже шанує українську пісню, та український театр. Мову вивчає по творчості Ліни Костенко. Після творчої поїздки в Великі Сорочинці, разом з іншими членами Громади, Люда радо опанувала мистецтво створення ляльок.
Віктор Ширяєв, Іван Христюк
Ширяєв Віктор. Це наш акомпаніатор хору. Дуже вдалий та талановитий музикант. До нашого колективу його залучила колишня наша керівник хору – Наталя Мороз. Віктор відразу захопився нашим хором та роботою над досконалим вивершенням української народної пісні. Народився на Чернігівщині. Батько Віктора росіянин, відтак, душею він більше прив’язаний до родинного кореню мами. Батьки Вікторової мами були українцями, - дід Прохор Потапенко та бабуся Єфросинія Сільчук. Цікава деталь, - коли ми працювали над проектом «Проща до Української Хати», то Віктор сказав, що також має право на одержання медалі «Народженому в Українській Хаті», бо народився в справжній українській землянці… В цій веселій людині приваблює його щиросердна вдача. Віктор працює в школі керівником оркестру народних інструментів. Деякі хлопчики ходять до школи завдяки тому, що грають в цьому оркестрі. Відтак, багато непростих за характером підлітків дістали путівку в праведне життя завдяки улюбленому керівникові оркестру. Багато хлопців, по закінченні школи, мали змогу продовжити навчання в музичних училищах, а й навіть в консерваторіях. Ото такий благодатний виховательський засів. Багато мам сказали йому сердечне «дякую». І з нами, часом, як з дітьми. Для нього всі хористи - здібні люди. Не шкодує чачу для індивідуальних занять. Готовий супроводжувати колектив на будь-які фестивалі, не шкодуючи особистого часу під час відпусток. Отже, ми побували з Віктором і в Москві, і в Луцьку і в Одесі і на Буковині.
* * *
Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Наші засновники - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади "Лелеки"
Наші музиканти - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Почесні члени громади - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Відлітають сірим шнурком журавлі... - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Українське слово (Мурманськ) - Як наші «Лелеки» відзначали ювілей
* * *
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.
голова Національно-культурної Автономії українців Мурманської Півночі Росії
е-mail: getmanova@list.ru
|
|
|
Технології
