|
|
|
Наші засновники - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади "Лелеки" | |
Станіслав Сергійович Скорбенко, перший голова Українського культурного товариства Мурманська
Скорбенко Станіслав Сергійович, перший голова Українського культурного товариства Мурманська. Важко переоцінити ту роботу, яка свого часу була пророблена першим Головою нашої Громади в Мурманську, Паном Станіславом Скорбенко. Тільки подумати, - ще сам Україна не зголосилася до Незалежності, а він з купкою однодумців заснував Громаду. І хоча офіційно Українське культурне Товариство було зареєстровано аж в 1992 році, але ж перше число україномовної газети «Українське Слово», як печатного органу УКТ, було надруковане вже в 1990 році. А сам український струмочок майбутньої Громади «Лелеки» утворився ще наприкінці 1998 року. Як на той час, то це були досить сміливі кроки, і на той момент ще ніхто не знав, як і куди воно може повернути. Беручі до рук ті перші числа «УС» не важко собі уявити, в яких катакомбних умовах вони видавались. І то був перший український поклик на Кольській Півночі Росії. Та й матеріали, що містилися на сторінках газети, були високого рівня правдивості та історичної ваги. Бо писалось і про Гетьмана Івана Мазепу, і добрі підбірки віршів українських національно-свідомих поетів, тощо. Щоправда, фінансові буревії стали на перешкоді повсякчасному виданню «УС», але навіть ті перші числа газети стали дороговказом та тою національною силою, що приваблювала увагу та повагу до першо-початкового УКТ. Народився Станіслав Сергійович на щиросердній та хлібодарній Полтавщині. Вищу освіту здобув, закінчивши Ленінградський політехнічний інститут. Приїхав до Мурманська в 1958 році. Попри вагомий північний трудовий стаж ще і досі працює в Мурманському філіалі інституту Академії наук РФ.
Рідну мову знає настільки досконало, що здається, наче й не було того багатолітнього розлучення з Батьківщиною. Бо шанує Станіслав Сергійович рідну українську мову, історію своєї землі та її культурні набутки.
Бриченко Анатолій був одним із засновників Українського культурного товариства в Мурманську 1998 року. Його самодіяльні вірші дуже подобались нашим землякам, які він сам читав на багатьох вечорах громади.
Емігрант – я пилинка по світу,
Вітром здута з своєї землі
В чужу мову і звичаї вдітий
І пригрітий в чужому теплі.
Та, коли сон умілець завзятий
Одкидає багато років,
Бачу стіни рідненької хати,
Й тихий чується маминий спів.
Туга б’ється об мене, мов хвиля,
Струни серця надривно гудуть,
Гірко плачуть думки мої милі,
Що б хоч хвильку удома побуть.
Жур, буває, одолить щосили,
То молюся тобі, то клянусь:
Хата мила, садок білокрилий,
Хоч старим, а до вас повернусь.
Соловки, Соловки, Соловки,
Кілька островів серед пучини,
Біль і жалоба із України
Протяглися сюди крізь віки.
Соловки, Соловки, Соловки,
Кругом вас білих хвиль хороводи,
А по березі привиди бродять
Обізвіться до нас, земляки.
Богдан Лаврів та Наталя Литвиненко-Орлова з нашими ветеранами
Лаврів Богдан Олексійович, співголова у складі Правління НКАУ. Народився на Івано-Франківщині, там же дістав і вищу освіту. Тому й не дивуємо з того, що пан Богдан має ту свідомість і той потяг до усього рідного, який напевно мають всі його земляки з чудового Прикарпатського краю.
Багатолітній помічник Громади в багатьох організаційних справах, а часом і фінансових. Працює в колективі нафтовиків мурманської Півночі Росії. Посідає одну з керівних посад в правлінні підприємства, але з нами, українцями, завжди веселий, охочий до спілкування рідною мовою та до гуртового співу доброї української пісенечки.
Євген Лаврів
Лаврів Євген. З Євгеном Лаврівим та його братиком Тарасом ми зазнайомились вперше, коли ці хлоп’ята буди ще малюками та відвідували дитячий садочок.
А було це так. Ми були на сцені та саме виконувалося Шевченкове «Реве та стогне Дніпр широкий» і всі присутні, що були в залі, встали. І як було приємно бачити нам зі сцени, що серед цих присутніх двоє малюків у модних костюмчиках, а ще й з «метеликами» та не просто стоять, а СПІВАЮТЬ! Та так щиросердно, зі знанням справи, так завзято і сумлінно, що попри низку пройдешніх літ, час від часу я «відмотую» плівку відеокасети до потрібного місця і ще, і ще раз, залюбки вглядаюся в дитячі обличчя цих маленьких Українців, за якими, хочеться вірити - Mайбутнє України.
ЦІ хлопчики ростуть і виховуються в свідомій українській родині. Батько, Лаврів Богдан Олексійович, родом з села Козари Рогатинського району Івано – Франківської області, а мама, Марія Юріївна, також з Івано – Франківщини, - село Фетьків Наддвірнянського району.
Тарасик дуже заклопотаний навчанням, відтак ми значно рідше з ним зустрічаємось. Євген також вже студент Мурманського Державного технічного університету. До того ж вивчає не тальки програмну англійську, а ще й скандинавські мови, також обмежений в часі, але вириває таки з свого щільного розкладу час, аби підтримати Громаду у проведенні заходів.
Євгенчик настільки чудово розмовляє українською мовою та артистично тримається на сцені, що коли він виконував роль свата-дружби під час вистави «Проща до Української Хати», то захопленню глядачів не було меж. Та й сватав не на жарт, а по – правді… Висватував нашому Миколці Малусі Наталочку. Все було так органічно і досконально-правдиво, як буцімто це відбувалося не на сцені мурманського театру, а в самій Україні. Він же, Євгенко, був і серед колядників на святочних «Різдвяних зустрічах» та під час фестивалю дружби в Обласному будинку культури. А як велично він ніс клейнодну Зірку, що сповіщала про народження Сина Божого?! А як виголошував колядки!? Бо він в той час не грав роль, а правдиво репрезентував прабатьківські звичаї свого вкраїнського народу. То була енергетична злука цього хлопчика з Вітчизною його батьків, з його Вітчизною. Євген добре попрацював з нами і над ювілейною сценічною роботою «Сорочинський ярмарок» і над ювілеєм Громади у ролі ведучого. Євген Лаврів член Союзу української молоді Мурмана. Розпочав роботу над розробкою сайту Громади «Лелеки» Адреса сайту: www.leleky.murman51.ru.
Сашко Власюк
Власюк Сашко. Народився в Умані Черкаської області. Засновник УКТ м. Мурманська 1989 року.
Часто виступав по Мурманському радіо. Росповідав про історію української вишиванки. Більше про чоловічу українську сорочку. Займався художнім оформленням газети «Українське слово».
Писав прекрасні гуморески і сам їх читав. Чудово грав на гітарі, своїми руками зробив ліру, на якій він грає і тепер. До від’їзду в Україну він був душею Громади.
Як і в Мурманську так і в Україні він не покидає писати, тепер вже казки, які так і називаються «Казки Лірника Сашка».
Спочатку працював на українському телебаченні в передачі для дітей як дід Панас, тепер як Лірник Сашко.
Підтримує зв’язок з нашою Громадою і до тепер. Подарував, вже 4-ри випущених диски зі своїми казками, які слухають наші діти.
Матеріал підготувала Катерина Ширко.
Михайло Михайлович та Алла Марчук - отримання грамот
Михайлович Михайло (від першої особи): Народився в Україні на Львівщині в селі Плав’є Сколівського району. Після закінчення школи пішов у військо. Служив на Північному флоті з 1971-1974 роках на надводних кораблях, ходив в походи.
Після служби залишився в Мурманську і з 1975 року до виходу на пенсію 2006 року працював в Мурманському траловому флоті на риболовецьких судах. Без відриву від роботи закінчив Мурманське середнє морехідне училище, після чого ходив в море електромеханіком. В даний момент ходжу в море в різних риболовних компаніях по контракту. Жонатий, маю двох синів, які теж вже мають свої сім’ї.
При перебудові в Росії почали організовуватися національні товариства, в тому числі одні з перших утворили товариство українці, які жили в Мурманську. В цей час «залізний занавіс» трохи осів, появились мітинги і демонстрації де я і познайомився з українським осередком.
То були цікаві часи для українців, які хотіли себе почувати Українцями, говорити по українськи, читати українські газети. Нам часто діставались тим чи іншим шляхом українські газети та журнали з України, навіть із-за кордону – Америки, Канади, Англії і т. д. і ми їх розповсюджували на мітингах. А коли збиралися разом, то з захопленням читали все, що було пов’язане з Україною і її історією.
Особливо вражало те, як українці, проживавши далеко від Батьківщини, зберегли все українське, як вони самоорганізувалися, як зберегли те, чого навіть в Україні немає. Це придавало мені сили випрямитись і стати тут, на Півночі – Українцем. Для мене читання цієї літератури, та спілкування в Товаристві, де ми вирішили говорити тільки на українській мові, зробило свою справу. Я став патріотом України. Тому що в російському середовищі, де ми живемо, такі видатні українці як Мазепа, Грушевський, Петлюра, Шухевич, Бандера і інші представлялися як вороги і зрадники.
На тому піднесенні ми почали випускати українську газету «Українське слово». На превеликий жаль ця газета не випускається тепер, але я вірю, що недалекі ті часи, коли ця українська газета буде знову виходити бо Українська культурна автономія потребує своєї газети. За 20 років існування об’єднання українців у Мурманську нас знають як тут на Півночі, так і взагалі в Росії, також США, Канаді, Австралії, Франції і других країнах.
Особливо подобається всім наш український хор «Лелеки», тепер уже народний. Це наша візитна картка, яка відома на різних фестивалях Росії та України.
Очима друзів: Це ж яку потрібно мати свідомість, любов до України, як у нашого Михайла?!... Уявіть собі таке: в будь-який час, Михайло телефонує мені, як не від берегів Норвегії, так десь з Ісландії та цікавиться, як там у Громаді справи… Дбайливо нагадує про своєчасність звітів, клопочеться та переймається подіями, які коливають Україною. Не рясно в нас в Громаді хлопцями, зате ті, що є – патріоти своєї Батьківщини.
Суранович Іван (від першої особи). Я народився в с. Антонівка Розівського району Запоріжської області у 1951 році де і проживав до 1960 року.
Далі наша сім’я переїхала на Львівщину в м. Яворів. Тут до 1966 року навчався у школі, тут пробудились і загострились почуття гідності, затвердилась національна свідомість як українця патріота. Особливо назавжди вдячний вчителям української мови Щуп’яним О.М. та Г.М., класному керівникові, вчителю математики Бистранівській Г.М., та вчителю співу Завадько М.Ф. за українство, яке і мені вони прищепили.
Та вітрами романтики понесло мене після 8-го класу на далеку північ, в Мурманськ, де з 1966-1970 роки навчався у морехідному училищі. Особливо в ці роки було тяжко, бо душа була в Україні. З 1971-1979 роки ходив в море на наукових та риболовецьких судах 3-м, 2-м, старшим помічником капітана. Бував не раз в іноземних портах Англії, Ісландії, Норвегії, на Канадських островах. На той час то було дуже цікаво, бо в молодому віці бачив другий світ, друге життя. Навіть залишитися пропонували, та не наважився, бо все ж в серці пам’яталась рідна Україна.
В 1979-1986 роки переїжджав та проживав в Калінінграді.
У 1988 році повернувся знову в Мурманськ, по сімейним обставинам і знову старшим помічником капітана ходив в море на рибацьких судах.
Якось влітку 1990 року вперше, в кіоску рибного порту, побачив газету «Українське слово» Українського культурного товариства, де головував С. Скорбенко. Відтак дізнався, що в Мурманську в 1989 році зародилась Українська Громада. З тих пір і став її членом. По можливості приймав участь у проведенні Громадою всіляких вечорів, міроприємств, заходів, демонстрацій та акцій.
В 1991 році з радістю сприйняли звістку про проголошення України незалежною – 24.08 1991 року і в знак цього було відзначено ходою демонстрації всієї громади УКТ по центральному проспекті Мурманська з гербом і прапором України.
Під час виборів президента України Ющенка В.А. ми у складі 4-х чоловік НКАУ, вийшли на площу «Пять Углов» м. Мурманська з українським прапором і транспорантами.
Далі брав участь у художній самодіяльності, співав у хорі української пісні «Лелеки».
У 2007 році в складі хору їздив на фестиваль «Берегиня», до м. Луцьк, та на 65 річницю УПА.
Волею долі та в силу обставин, проживаю ще в м. Мурманськ, та серцем і душею я завжди там – в Україні.
* * *
Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Наші засновники - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади "Лелеки"
Наші музиканти - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Почесні члени громади - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Відлітають сірим шнурком журавлі... - Лелечі долі - Слово про членів мурманської громади «Лелеки»
Українське слово (Мурманськ) - Як наші «Лелеки» відзначали ювілей
* * *
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА.
голова Національно-культурної Автономії українців Мурманської Півночі Росії
е-mail: getmanova@list.ru
|
|
|
Технології
